Джонатан Фоер - Все ясно

На превеликий жаль Янкеля, громада наполягала, щоби вона сама обрізала свої довгі коси.

Але ж це не по-дівчачому, — наполягав Янкель, — якщо воно буде коротким, ти виглядатимеш як хлопчик.

Не говори дурниць, — відказувала вона.

Але хіба тобі все-одно?

Звичайно, мені не все-одно, коли ти говориш дурниці.

Ні, твоє волосся, — поправляв він.

Я думаю, що воно дуже красиве.

Яке ж воно красиве, коли всі решта так не гадають?

Але я вважаю, що воно красиве.

І тільки ти так вважаєш?

Але мені цього досить.

А як щодо хлопців? Ти ж хочеш, аби й вони вважали тебе гарною?

Я б не хотіла, щоби хлопець думав, що я гарна, якщо то тільки не той хлопець, який вважає мене гарною.

А я вважаю, що воно гарне, — сказав Янкель, — я думаю, що воно просто прекрасне.

Скажи це ще раз, і я знову запущу довге волосся для тебе.

Та я знаю, — сміявся Янкель, цілуючи її в чоло і лоскочучи її вушка своїми пальцями.

її бажання вчитися шити (вона вчилася за книжкою, котру Янкель привіз їй зі Львова) співпало з її небажанням носити будь-який одяг, котрий не був би виготовлений нею самою, а коли він купив їй книжечку про фізіологію тварин, вона піднесла картинки до самого його обличчя й запитала: Янкель, а тобі не здається дивним, що ми їх їмо?

Але ж я ніколи не їм картинки. Я про тварин. Невже це тебе не дивує? Не можу повірити, що це не дивувало мене раніше. Це подібно до твого імені, котре довго не помічаєш, проте коли вже помітив, то не можеш втриматися й повторюєш його знову і знову, і дивуєшся, чому ніколи не звертав уваги, що у тебе саме таке ім'я і що всі кличуть тебе саме так все твоє життя. Янкель. Янкель. Янкель. Для мене в цьому нічого дивного немає.

Я не їстиму їх. Принаймні доти, доки мені це здаватиметься дивним.

Чи кидали їй виклик, чи ні, Брід опиралася, не даруючи нікому.

Я не думаю, що ти вперта, — сказав одного надвечір'я Янкель, після того, як вона відмовилася з'їсти обід перед десертом.

Але я таки вперта! — відповіла вона. За це її і любили. Любили всі, навіть ті, хто її ненавидів. Дивовижні обставини її появи в містечку запалювали цікавість чоловіків, проте насправді інтригували їх її спритність, її стримані рухи та дотепна мова, її відмова помічати чи ігнорувати їхню присутність — і це спонукало їх повертатися за нею на вулицях, стежити, як вона проходить повз вікна їхніх будинків, і мріяти про неї — а не про своїх жінок чи навіть про самих себе — вночі.

Так, Йошко. Чоловіки з млина такі сильні та відважні.

Так, Файвелю. Так, я хороша дівчинка.

Так, Савле. Так, так, я люблю цукерки.

Так, о так, Іцику. О так.

Янкель не мав сміливості признатися їй, що він не є її батьком і що вона завжди стає Річковою Королевою на Трохимів День не лише тому, що вона без жодних сумнівів є загальною улюбленицею містечка, а тому, що це її батько лежить на дні ріки з її іменем і що це за тілом її татка пірнають найміцніші чоловіки. Він міг лише придумувати нові й нові історії — дикі історії, сповнені небачених образів та безрозсудних персонажів. Його історії були настільки фантастичними, що дівчинці залишалося в них хіба що вірити. Звісно ж, вона була лише дитиною, котра все ще звільнялася від праху своєї першої смерті. А що ж іще вона могла робити? А він, тим часом, вже збирав порох для своєї другої смерті. А що ж іще міг робити він?

За допомогою закоханих у неї чоловіків громади та їхніх, злих на неї, жінок, моя пра-скіль-кись-то-разів-бабуся розвинула в собі багато корисних умінь: вона навчилася плести, доглядати за садом, а також читати все, що могло потрапити їй до рук, — тобто все, що було у величезній бібліотеці Янкеля, у кімнаті, від підлоги до стелі заставленій книжковими полицями, якій судилося колись перетворитися на першу публічну бібліотеку Трохимброда. Вона була не лише найрозумнішою мешканкою містечка, котру кликали допомогти вирішити найскладніші завдання з математики чи логіки — СКАЖИ МЕНІ, БРІД, — озвався до неї одного разу з темряви Доброчесний Рабин, — А ЯКЕ ВОНО — СВЯТЕ СЛОВО? — але й була вона найбільш самотньою і найбільш сумовитою з-поміж співгромадян. Вона була генієм смутку, поринала в нього повністю, виявляла його численні варіації, поціновувала його найдрібніші нюанси. Вона була призмою, пройшовши через яку, смуток розгортався у всій нескінченності свого спектру.