Джонатан Фоер - Все ясно

«А тепер, — сказав він, — нам треба поспати».

Вичерпно вдовольнивши сестру молодої біля стінки з порожніми винними поличками — О, Боже! — кричала вона, розтираючи по руках криваве каберне — О, Боже! — і залишившись абсолютно невдоволеним, Сафран натягнув штани й поліз угору новими спіралеподібними сходами, бездумно водячи своєю рукою по мармуровій плитці стіни й киваючи назустріч весільним гостям, котрі щойно розсідалися після ґвалтовного протягу.

Де ти був? — запитала Зося, беручи його мертву руку — вона хотіла зробити це від того самого моменту, коли вперше побачила Сафра-на на заручинах півроку тому.

Внизу, треба було дещо змінити.

О, а я тебе ні на що не проміняю, — сказала вона, думаючи, що неабияк гарно жартує. — Мені здається, ти досконалий.

Я змінив дещо з одягу.

Це зайняло в тебе доволі багато часу.

Він кивнув на свою руку й далі вже тільки спостерігав, як її губки зі знаку питання перетворилися на маленький бантик, котрий одразу ж пришпилився до його щоки.

Подвійний Будинок пінився добре організованим стовпотворінням. Аж до останньої хвилини і навіть після останньої хвилини все ще розвішували драпування, заправляли салати, підтягували й підв'язували стрічечки, протирали канделябри, клали ліжники… Словом, все було надзвичайним.

Ох, молода, напевне, так пишається своєю мамцею.

Ой, ви знаєте, я завжди плачу на весіллях від розчулення, а на цьому так доведеться просто ридати.

Тут все просто надзвичайно! Просто надзвичайно!

Смагляві чорнявки в білих костюмчиках щойно почали розносити мисочки з курячим супом, як Менахем постукав виделкою об краєчок своєї склянки і сказав: Я б хотів зайняти хвильку вашої уваги. У кімнаті миттю стихло, всі піднялися — така вже була традиція: вставати, коли промовляє батько молодої, — а мій дід кутиком ока помітив, як рука кольору карамелі поставила перед ним його мисочку.

Кажуть, що часи змінюються. Кордони довкола нас прогинаються під тиском війни; місцини, які ми знали, відколи себе пам'ятаємо, набувають нових імен; дехто з наших улюблених синів відсутні на цій радісній оказії, бо служать зараз вірно нашій батьківщині; а щодо більш веселих новин — маємо повідомити, що за три місяці наша родина стане власниками першого у Трохимброді автомобіля! (Це повідомлення зустріли колективним сиком зачудування і, далі, оплесками.) Що ж, — сказав він, стаючи за молодими, щоби покласти одну руку на плече своєї дочки, а іншу — на плече мого діда, — дозвольте мені затримати цей момент — 18 червня 1941 року.

Дівчина— циганка не промовила жодного слова -навіть якщо вона ненавиділа Зосю, то не хотіла зруйнувати її весілля — але вона присунулася до мого діда зліва і взяла під столом його здорову руку у свої. (Можливо, вона навіть передала йому записку?)

Я замкну цю мить у медальйоні свого годинника й носитиму її на серці, — промовляв гордий батько, походжаючи залою зі своїм уже пустим кришталевим келихом, — я зберігатиму її вічно, бо ще ніколи у своєму житті не був таким щасливим, і навіть якщо далі я не зазнаю і половини того щастя, то все одно буду вдоволений — звісно, це не стосується майбутнього весілля моєї молодшої дочки. Справді, — провадив він, тлумлячи сміх, — навіть якщо більше таких моментів у мене в житті не буде, я не нарікатиму. Нехай ця мить ніколи не завершиться.

Мій дід стиснув під столом пальці Дівчини-циганки, наче кажучи: Ще не пізно. Ми все ще маємо час. Ми ще можемо втекти, залишити всіх, ніколи не озиратися назад, врятуватися самим. Вона відповіла на потиск, неначе промовила: Я тебе не пробачила.

Менахем намагався стримати сльози щастя: Будь ласка, підійміть зі мною свої пусті келихи. За мою дочку та мого нового сина, за дітей, яких вони народять, за дітей їхніх дітей. За життя!

Лехайм! — почулося від усіх столів.

Але не встиг батько молодої сісти, не встигли келихи гостей видати мелодійний дзенькіт, відбиваючи одне до одного блискітки усмішок надії, як до зали знову увірвався той нав'язливий протяг. Картки з іменами знову зняло у повітря, квіти знову полетіли на підлогу, обляпавши цього разу білі скатертини та коліна гостей. Жінки-циганки з прислуги кинулися все відчищати та ставити на місця, а мій дід прошепотів на вушко Зосі, котре, як він думав, було вушком Дівчини-циганки: Все буде добре.