Іван Кирій - Голодна весна

У матері одразу ж блиснули гнівом очі:

– Невже з Аполлінарієм – це голови робота?

– Важко стверджувати, – відказав батько. – Але кажуть: береженого й Бог береже. Треба це завжди пам'ятати.

Мати погодилась.

– Авжеж. – І тут же до батька: – А не збрехав часом Петро? Щоб ти йому гарно буряки посіяв.

Батько замислився. Зрештою сказав:

– Ні, не може бути. Чоловік він, звичайно, брехливий, але мені не посмів би збрехати. Я йому немало добра зробив у молодості, не повинен злом відплатити.

Мати зауважила: зараз, мовляв, важко людям вірити, так повелося, що кожен тільки про себе дбає.

Вони ще довго говорили між собою, і наприкінці батько сказав, що треба порадитись про свій від'їзд з головою сільради Задорожним.

А дощ тим часом ішов і йшов, ніби на небі хтось повідкручував усі крани й вода заливала землю. На вулицях, на городах, у дворах стояли великі калюжі, хоч плавай човном. Мати бідкалася, казала, що відколи живе – не пам'ятає такої дощової весни. Це, мовляв, за якісь великі гріхи Бог людей карає, щоб вимокло все, викисло, ніщо не вродило, щоб з голоду вимерли.

– Навпаки, – заперечував їй батько, – дощі – це на врожай. Бачила, яка озимина в полі, хліба будуть дорідні.

– Може, й уродять, та не для нас, – журилася мати.

Тоді, малим, я не надав тим материним словам якогось особливого значення, бо не усвідомлював їх глибокого змісту. Лише через багато-багато літ, згадуючи цю нашу сімейну розмову, я дивувався: що це було? Інтуїція? Прозорливість? Чи просто випадковість? Невже вона, моя неписьменна мати – селянка, відчувала серцем, душею, всім єством своїм, що буде саме так, що не їстимуть удоволь хліба з урожаю тридцять третього року ті, хто вирощував і збирав його. Бо весь він пішов у державні засіки, а колгоспники знову продовжували жити впроголодь.

…Базари в райцентрі Згурівка були двічі на тиждень – в четвер і неділю. Мати вибрала четвер, приготувала ще звечора речі на продаж: батькові нові, ще ні разу не одягані штани й сорочку, свій святковий корсет і дівоцькі полуботки на півкаблучку з чорного хрому, які зашнуровувалися довгими шнурками. Це була гордість матері. Вона лише кілька разів сходила у них до церкви дівкою та взувала, коли одружувалася. Відтоді зберігала їх у скрині. І ось тепер мусила продавати. У неї аж сльози виступили на очах.

– То, може, залиш? – порадив їй батько співчутливо.

– Ні, – відказала, – я їх однак більше не носитиму.

І другого дня вранці, якраз трохи перестав дощ, пішла боса у Згурівку з чималим вузликом у руках. Пішла, щоб уторгувати батькові грошей на дорогу.

Не гаяв часу і батько. Поки мати ходила на базар, а я був у школі, він відвідав сільську Раду і поговорив з головою Задорожним. Подробиці розмови він нам з матір'ю не розповів, а сказав головне: Задорожний також порадив йому швидше виїхати з села і видав довідку, завірену круглою печаткою, в якій стверджувалося, що громадянин такий-то їде до своїх родичів у Маріуполь і сільська Рада проти цього нічого не має. Я тримай цю довідку в руках і сам читав її.

Отже, гроші в батька на квиток і дорогу були, довідка з сільради теж – можна й їхати. Стали радитись – коли? І вирішили: негайно, поки ще йдуть дощі, поки в колгоспі перепочинок з польовими роботам;). А ми з матір'ю будемо говорити, хто цікавитиметься: поїхав на заробітки. Куди? Не знаємо. Обіцяв написати.

Прощалися ми з батьком удосвіта дощової суботи. Він вирішив вийти з села рано, щоб ніхто не бачив. Іти мав у Згурівку, звідти поїхати вузькоколійкою на Яготин, а з Яготина уже поїздом на Маріуполь.

Провождати себе нам з матір'ю не дозволив, навіщо, мовляв, вам на дощі мокнути. Обнялися, поцілувалися в хаті, посиділи рядочком на лаві, як годиться перед дорогою, і батько, напнувши на голову й плечі зроблений з товстого полотняного мішка башлик, пішов у густий і темний за вікнами досвіток.

Пішов, а ми з матір'ю так і продовжували сидіти на лаві в тривожному мовчанні. Не знаю, про що думала в ті хвилини мати, а я думав про одне: як нам знову буде тяжко без батька. Без його доброго слова, слушної поради, теплого погляду. Мені стало жаль себе, матір, батька. І я заплакав. Мене прихилила до себе мати, стала заспокоювати й заплакала сама.

Так ми сиділи й плакали в темній хаті, аж поки не засіріли у вікнах шибки.

Тоді мати відхилилася від мене, витерла сльози й мовила тихо:

– Годі плакати, синку, бо й так батькові дорога мокра. Мабуть, уже далеченько за село вийшов.

– Мабуть, – згодився я.