Іван Кирій - Голодна весна

Нарешті ми на своїй вулиці, біля нашої хати. Галька велить мені полежати, а вона збігає за решетом, яке брала на яйця й заховала під Стовбуновою клунею, коли ми пішли до баби Насті, і вернеться.

Я погодився, бо справді втомився, ходячи, і боліло не стільки в плечі, а й спина та голова, про що я не признався ні Гальці, ні бабі Насті.

Доки Галька ходила за своїм решетом і ще десь, я встиг навіть задрімати скраєчку на полу. А потім вона мене розбудила, і ми проговорили з нею до вечора, до, повернення з поля моїх батька й матері.

Галька вирішила дочекатися їх, щоб попросити не сварити і не карати мене за те, що трапилося, бо в усьому, мовляв, її вина.

І тільки вони переступили поріг хати, як вона їм назустріч, все розказала, все пояснила, взяла всю вину на себе й поклялася за нас обох, що більше такого ми не зробимо, будемо слухняні й обачні.

– Добре, тіточко Тетяно? Добре, дядечку_ Іване? – водила благально очима від матері до батька і від батька до матері.

– Та добре, добре, – згодився першим батько. – Нехай це буде вам уроком. Як ти? – до матері.

– А що з ними робити? – зітхнула втомлено мати. – Не маленькі вже, хай думають перед тим, як щось зробити.

Багато над чим випало тоді на нашу долю думати.

Як і пообіцяли Гальці, батьки мене й не сварили, й не покарали, а звеліли не йти другого дня до школи.

– Побудь дома, – сказав батько, – треба поберегти руку, щоб не штовхнув ніхто, та й сам щоб не зачепив десь, бо то не жарти.

Рука в плечі ще, звичайно, боліла, і я послухався, не пішов до школи аж три дні підряд, хоч це мені й коштувало дорого – трьох пайок хліба та трьох склянок чаю. Тим, хто не відвідував школи, пайка не давали. Саме пайком і трималося відвідування учнями школи, бо так рідко б хто до неї тоді ходив.

Ці ж три дні я просидів дома на рижієвій макусі та підсмаженому на сковороді буряковому зерні, його потроху приносили в кишенях із поля батько й мати. Воно недобре на смак, але підсмажене легко хрумтіло на зубах і ковталося. Користі і від макухи, й від насіння було мало, але голод вони тамували. Хоч ненадовго. Через певний час під грудьми знову починало смоктати, а потім – пекти.

– І чому Бог не зробив так, щоб людям нечасто хотілося їсти, – сказала якось Галька, поглянувши на ікони в кутку хати, над покутем. – Що йому, важко? Хай би було так: наїлася раз людина – і на цілий тиждень. А потім знову.

Вона прибігала до мене всі ці три дні по кілька разів на день, приносила сільські новини й щоразу вигадувала щось своє, мріяла про щось нездійсниме і незбагненне.

На ту ж її згадку про Бога я жартома зауважив, що було б ще краще, аби наїдатися на цілий місяць.

– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.

– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.

– Бо ми грішники великі, – відказує.

Я сміюся:

– Та ніякого ж Бога немає!

Галька супить брови:

– Багато ти знаєш! Бог є!

– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.

– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити заборонили…

Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.

– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.

Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.

– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.

Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!

Мене аж холодним потом обдало. Я не знав, не розумів – чого? – але відчував, що говорити отак про товариша Сталіна не можна. Ні бабам, ні нам з Галькою. Усім, усім у селі!

Запитав Гальку:

– Ти нікому про це не розказувала?

– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?

– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!

– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?