Іван Кирій - Голодна весна

Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.

Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:

– Та-а-а…

– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.

На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»

Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.

Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.

– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.

Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.

Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.

Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.

Він це, мабуть, помітив, зупинився.

– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.

Так і зайшли з ним у квартиру.

– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.

Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.

– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.

Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.

Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.

Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.

– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.

Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:

– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.

Та вона не послухала.

– Я небагато, – відказала.

– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.

Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.

Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!

І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»

Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.

– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.

Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.

Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.

Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти. Я вже давно не був у Грицька, сусіда через вуличку, яка веде до моїх діда й баби, у Гальки, моєї ровесниці, через дорогу на вигін. Або можна й до баби Дуньки сходити, теж не був кілька днів. А все через негоду й грязюку. До Гальки, наприклад, треба переходити тільки через вулицю. До баби далеченько і теж грязько. Найближче – до Грицька Очколяса. Трохи попід нашим двором, через поворот у вузеньку вуличку до баби – і Грицькова хата. Як і наша – вона стоїть над самісінькою вулицею, попід нею, як і попід нашою, ходять до школи школярі, а до крамниці і в колгосп – дорослі.