Іван Кирій - Голодна весна

– Приходь по цукерки, – запрошував, усміхаючись. Саме після тієї ночі він і придумав отаке: дав мені

грошей і пояснив, що відтепер я буду купувати у нього цукерки і пряники, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Дуже переживав дядечко Аполлінарій, коли засудили мого батька. Втішав матір, мене, просив передавати батькові від нього вітання в листах. Зрідка помагав нам, давав потроху крупів, цукру, оселедців. Власне – що було в лавці. Мене ж мало не щодня пригощав цукерками чи пряниками.

– Тільки нікому не хвались, що я тобі даю, – попереджав.

Але потім… Потім у крамниці нічого не стало. Після Нового, тридцять третього. Нічогісінько їстівного. Завозили тільки крейду, гас і сіль. Коли я, повертаючись зі школи, заходив за старою звичкою до неї, просто так, поговорити з дядечком Аполлінарієм, він радо зустрічав мене, говорив приємні слова, питав, як ми там з матір'ю.

– Дуже бідуємо, – казав я. – Зовсім їсти нічого.

Дядечко Аполлінарій одразу супився, між бровами

з'являлась глибока зморшка, тонкі губи ставали немов зліплені клеєм, а худорляве, дбайливо виголене обличчя ставало немов сірим, немов покривалось тінню. Він відводив свої маленькі сірі очі убік, немов у всьому був винен, і, ніяковіючи, казав:

– Це ж треба, я навіть не маю тебе чим пригостити.

Потім похапцем, поки нікого не було в крамниці, тицяв мені в руку троячку чи п'ятірку й велів передати матері, нехай купить у когось хоч десяток картоплин.

Добрий, сердечний дядечко Аполлінарій. Скільки разів він виручав нас із матір'ю. І, мабуть, догадувався я, не тільки нас, хоч сам, особливо після Нового року, помітно осунувся, схуд, став не такий бадьорий, не такий жвавий у розмові, рідше жартував. Але все одно без жартів не обходився.

Якось, будучи біля крамниці, я почув, як у розмові з чоловіками дядечко Аполлінарій пожурився:

– Така мені біда в крамниці – ні миші, ні криси немає, немає на кого капкана та мишоловки поставити. Хоч викинь!

– Де ж це вони поділися? – спитав хтось із гурту чоловіків хитро.

– Повтікали, бо ж гвіздків та ухналів не вгризуть, – відказав дядечко Аполлінарій.

Посміялися в гурті дядьки, усміхнувся з цього жарту і я, та й забув.

Та хтось, мабуть, не забув, комусь міцно засів цей жарт у пам'ять…

…Того похмурого сльотавого дня, поснідавши макухою, що залишилась від вечері, я пішов до школи й неждано-негадано для себе запізнився на цілий урок. Мені, звичайно, за це дісталося від учителя, пообіцяв залишити після уроків, хоч я сказав йому у своє виправдання, що в мене дуже болів від макухи живіт. Насправді ж запізнився я зовсім не тому, але сказати правду вчителеві не зміг.

Сталося ж ось що.

До школи з дому мені йти недалеко. Або – зовсім недалеко. Мимо крамниці, через вигін – і в школі. Хвилин п'ять ходіння. Отож вийшов я з хати і грязькою, розгрузлою стежкою почвалав, чвакаючи по грязі ледь-ледь просохлими в печі латаними-перелатаними чобітьми.

Ось нарешті й крамниця. Але чому вона й досі зачинена, дивуюсь. Зашпорені вікна й двері. Адже дядечко Аполлінарій о цій порі уже завжди відчиняв її і ждав за прилавком уранішніх покупців. Проходячи мимо, я завжди вітався з ним, і він бадьоро казав мені у відповідь: «Добрий ранок!» Що ж трапилося з ним сьогодні? Чи не захворів, бува?

Я відчував, що час у мене ще є, бо завжди приходив до школи задовго до дзвінка, і тому вирішив звернути на стежку праворуч і пройти попід вигоном до хати дядечка Аполлінарія. Від лавки це рукою подати, може, подумалося, довідаюсь якось, що з ним, або й зустріну його самого. Міг же він просто трішки запізнитися.

Стежка тут була не така грязька, як від нас, і я пішов по ній швидше. Минув після лавки одну хату, другу, а третя, на горбку, вже й Аполлінарієва, чи, як казали в селі, – дякова.

Ні на вулиці, ні біля перших двох хат не було видно жодної живої душі, зате навпроти дякового двору я побачив запряжену парою коней підводу і зігнуту чоловічу постать на ній.

«Так ось чого дядечко Аполлінарій затримався відчинити лавку, – майнуло у моїй голові. – Хтось до нього приїхав».

Мені б подумати отак, повернутися й іти до школи. Так ні ж, ноги понесли до підводи, закортіло довідатися, хто ж то приїхав, вирішив запитати про це у того чоловіка, що сидів на підводі.

Підходжу ближче, дивлюся на нього – і очам своїм не вірю: на возі сидить міліціонер. Молодий, кирпатий, в шинелі, підперезаній брезентовим ременем; на ремені збоку – наган у потертій кобурі, а в руках батіг. Від такої несподіванки я одразу ж розгубився і не знав, що йому сказати, бо ж зупинився перед ним немов закам'янілий. Добре, що він виручив, першим привітався до мене: