Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна)

«Так-так, усе робилося немарно…» — приголомшив його товариш перший секретар, елегантно вигнувшись у кріслі й рукою в білосніжній манжеті, яка визирнула з широкого рукава халата, ухопивши зі столика присмажену гріночку з сардинкою. Хрупнувши нею, він знову з переможною усмішкою подивився на письменника Ецірвана. — «Недаремно ми провели ці збори. По-перше, ви нарешті почули, якої думки наші трудящі, наш простий народ про всю вашу так звану писанину-базгранину. А це і є ваші читачі. Бо інакше — для кого ж ви пишете? Адже письменник повинен писати так, щоб його розуміли всі — і бабуся на базарі, і водій тролейбуса, і останній пияк, а не тільки ті переучені професори, академіки з різних там інститутів. По-друге, ви переконались, що ми можемо… ну, якщо не все, то досить багато. По-третє, ви впевнились, що і в нас тут існує життя, функціонують суспільні й державні інститути. І що ми тут… що ми тут… ми тут господарі! На своїй землі! Зрозуміли ви, чи ні?»

Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.

«Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам довідатися, для чого ви тут.» — Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. — «Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися.»

«Жодних пропозицій від вас я не прийму.» — Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. — «І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення.»

«Яке зникнення?» — товариш Манасенко знову люб'язно заусміхався. — «Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібний живий, здоровий, і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібний ви нам.»

«І для чого ж?» — самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.

«Для великої справи. Для такої великої справи, що ви й сам нею потім пишатиметеся.» — Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. — «А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірване. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях — на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому, прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам'ятаєте?..» — Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. — «Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього російського народу.»

«І які вони, ці ваші види?» — Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівенських соціал-демократів… Хоча, ні, остання версія цілком невірогідна — швидше б самі західнорівенські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у східний сектор. Тоді — чого ж вони можуть хотіти?

«А хочемо ми від вас зовсім небагато…» — голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. — «Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.»

«Що значить — «відкрити»?» — Шлойма не розумів, хоча десь, за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.

«А те й значить. Відкрити місто, об'єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною всі свої важливі справи, клопоти й турботи…» — у голосі першого секретаря з'явився пафос диктора державного радіомовлення. — «Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірване.»