Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна)

Ліворуч промайнула облицьована світлою плиткою сумнівно престижна п'ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчається Ілько. Ти не бачив племінника невідь скільки, він вже в третьому, чи, може, й в четвертому класі. Лишається тільки сподіватись, що йому підійдуть джинси, куплені сьогодні вранці абсолютно наосліп, ти так і сказав продавцеві — «На хлопчика десяти років.» Чи він високий, чи низенький, ти знати вже не міг. А колись, за часів єдиного міста ти мав звичку привозити племінникові майки з малюнком на грудях — з Афін і Праги, з Берліна й Бонна. Тоді ти постійно мав хлопця перед очима, то й проблем з розміром не виникало.

Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти — йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш все тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, виходило не дуже, можливо, бо недуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п'єс, у яких взагалі не було реального антуражу — і тобі вдалося. Ті п'єси переклали, поставили, і далі ти писав вже тільки так — вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному.

Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені — управління лісів. Чи — лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина — край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало… Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…

Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою — готель «Мир», огороджений количим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев'ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники ведуть з готелю спостереження й прослуховування західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. В цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно загасив, але тримав у долоні, бо у «волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю.

Самчук зачинив дверцята, підгазував і повільно завертаючи ліворуч, під'їхав вздовж Стіни до сходів перед розчинениими навстіж, на обидві свої половини дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.

Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з'явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» — промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.

Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актового залу» («Цікаво, що ж це за «акти» тут відбуваються?» — промайнула думка в голові) — високе й просторе приміщення, досить таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу — злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було в загальному не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше — а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого, або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв'язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: Скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?