Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна)

Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.

Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й з'їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стомаркову.

«Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде.» — роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. — «Все шо в кошельку було, ви в мене вибрали.»

Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.

Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам'ятають тебе років так із тридцять п'ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п'ятдесятиліття жовтневої революції міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька кварталів, заклали площу Леніна з пам'ятником Ленінові ж посередині. За спиною вождя звели кінотеатр «Жовтень», кінотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тільки так іменували його в пресі й службовій документації. Зараз це все — потойбіч, за Cтіною. Десь у середині дев'яностих місце вождя зайняв Тарас Григорович, а кінотеатр переназвали «Україною». Але тоді, ще за часів єдиного міста безпосереднє й близьке сусідство двох великих площ — Театральної та майдану Леніна-Незалежності змалку дивувало і дратувало тебе, як щось, погано задумане і ще гірше втілене.

А парк все той самий — великий, загадковий, притишений. Він вже давно пребуває таким. У сімдесяті-вісімдесяті парк був для тебе багато чим, майже усім: домом-не домом, але — приватним світом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втікав, та все ж кожну вільну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакція дитини лісового краю на відсутність лісу в безпосередній близькості. Парк розпочинався за кілька кварталів від п'ятиповерхової хрущовки, в якій тоді мешкала ваша родина. Шлях до центру міста — якщо не користуватися транспортом — лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанів, танцмайданчик, кінотеатр, атракціони — всілякі гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок — скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках.

Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 березня, 1 та 9 травня, 7 листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам, чи хтось із його предків приточив у кінці літерку «в». Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, які обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо — на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов'ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. «Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні?» — майнула думка. — «Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки… Чи, може, його до Спілки не прийняли?..»