Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна)

«Я приїхав побачитися з рідними» — Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. — «Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?»

Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.

«Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?»

«Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене!» — вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. — «Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?»

«Сину!» — мати зазирнула йому в очі. — «Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться.»

«Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…»

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м'яко й тихо перейшов кімнатою, і відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.

«Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович» — з простодушною іронією в голосі зауважив він. — «От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню…«Пахєро», з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина.»

«Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович» — майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. — Потом, після засєданія у вас ще буде врем'я пообщаться з родними, з матер'ю.»

«Синку, їдь. Я чекатиму.» — У материному голосі теж чулися нотки прохання. — «Може ж там не буде довго.»

Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.

«Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до послєднього под'єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з девятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно ліфти не работають. Давай! Через п'ять мінут виходим.»

Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір'ю.

«Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…»

«Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там все таке дороге. А в нас все є. Дякую, сину, вона буде рада.» — Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. — «Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?»

«Прийшла «волжана» — повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

«Ні, мамо, у нас все в порядку.» — Розповідати підробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.

«О, у вас хароші сігарєти!» — Микола Іванович всією своєю квадратурою виник у вузьких балконних дверях. — «Може, вгостите? А то від цього «Космосу» так у горлі дере…»

Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.

«Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке?» — потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу в той час, коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п'ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.

«Кооператив. Ніяк його не достроять.» — Микола Іванович упіймав шлоймин погляд і поспішив пояснити, видихаючи тютюновий дим. — «Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.»

Вдалині, за полем чаділо їдучим димом міське сміттєзвалище, — як і роки, й десятиліття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багряніли гайки між полів. По об'їзній трасі повзли на Сарни якісь вантажівки й цистерни, фарбовані в понурі військові кольори.

«Пора їхать, Шлойма Васильович.» — Микола Іванович шпурнув недопалка униз.

«Мамо, я ще повернусь!» — промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто у очі, своїми карими у його сірі, заперечливо похитала головою.