Чарльз Мартин - Гора між нами

Вовки кружляли навколо ще з годину, наостанок знову спробували атакувати — але невдало, — після чого втекли. Їхнє виття було ще довго чути десь далеко за кряжем. Лосиця ще кілька годин стояла над лосеням, затуляючи його від снігу, що знов почав огортати землю щільною ковдрою. Невдовзі червоні плями на бойовищі вкрилися свіжим білим снігом.

На світанку, коли лося вже стало хіба що невеличкою кучугурою снігу коло її ніг, лосиця видала останній низький стогін й повільно пішла геть. Я тихенько виповз із-під дерева та затягнув у свою схованку тушу лосяти. Ноги та задню частину вже майже з’їли вовки, плечі теж були понівечені, але м’яса все одно лишилося чимало. Я зрізав усе, що зміг — вийшло близько п’ятнадцяти кілограмів свіжини. Нам вистачить десь на тиждень або, може, днів на десять.

Спакувавши м’ясо в рюкзак, я відшукав свій лук. Лосиця наступила на нього, коли вдарила мене, і тепер то була просто купка уламків та жмут тятиви. Я не став навіть його забирати.

Добре, хоч снігоступи вціліли. Я рушив назад до озера. Із цього боку вже було видно, що в будинку яскраво горить вогонь. Мабуть, Ешлі не спала всю ніч. Через озеро вела ще помітна червона доріжка. Десь далеко знов застогнала лосиця. Мабуть, ми її чутимемо ще день, а може, й два.

Мені не було шкода лосеняти. Нам з Ешлі потрібна їжа. Я і знову вчинив би так само, якби було треба. А в лосиці ще будуть інші малята. Нерідко народжуються навіть два чи три одразу. Але вигляд матері, що стояла над своїм мертвим малим, просто розбив мені серце.

Я підхопив червону грудочку снігу. Свіжий сніг іще не повністю приховав криваві сліди на поверхні озера. Утім, за годину, мабуть, їх уже не буде видно. Не знаю, може, це на мене вплинув двадцять третій ранок у горах. А може, слабкість, утома чи диктофон, що важкою цеглиною тиснув мені на груди. Можливо, переживання за Ешлі, яка чекала на мене цілісіньку ніч, чи низькі стогони лосиці. Не знаю. Я просто впав у сніг, притисши червону грудочку до обличчя та вдихаючи запах крові. Ліворуч від мене росла струнка сосна метрів двадцять заввишки. Гілки в неї були лише вгорі стовбура. Я дістав сокиру, підповз до дерева та прорубав невеличку смужку в корі навколо стовбура. Улітку дерево прогріється, й цей шрам пустить смолові сльози, які тектимуть ще довго. Може, навіть кілька років.

Ти мала рацію. Від самого початку.

Ставити питань не довелось — обличчя Ешлі й так мені все сказало. Я увійшов та кинув наплічник. Спробував щось сказати — і тільки тут зрозумів, наскільки змучився.

— Я телефонував, але в тебе було зайнято, — пробурмотів я.

Вона всміхнулася та жестом показала підійти ближче.

— У вас рана, лікарю, — провела вона пальцем у мене над лівим оком. — І глибока. Ти як?

Поруч із нею лежав зібраний пазл. Панорамний краєвид гірських піків, з-за яких сходить сонце.

— Закінчила? — спитав я. — А це схід чи захід?

Вона відкинулася та заплющила очі.

— Мабуть, залежить від позиції того, хто дивиться.

Майже весь день я нарізав м’ясо на шматочки та готував їх на повільному вогні. Потім я зашив собі брову — Ешлі тримала для мене дзеркальце. Вийшло сім швів. А згодом ми їли. І знову їли. І ще їли. Варто було лише подумати про харчі — ми відразу їли. І Наполеон теж. Ми могли собі це дозволити. І не те, що ми запихувалися м’ясом — просто їли, щоб не відчувати голоду. Надвечір ми нарешті наїлися. Усі троє.

Ешлі попросила мене ще раз зробити для неї ванну, і, поки вона милась, я спакував сани. Речей у нас було небагато: мій рюкзак, два спальники, ковдри, сокира, м’ясо. Увесь непотріб я кинув тут, щоб не тягти зайву вагу. Потім я допоміг Ешлі вилізти з раковини та вмоститись на ліжку і помився сам. Хтозна, може, це моя остання ванна.

Сам я заснув, тільки-но стемніло, та проспав до світанку. Годин дванадцять, либонь. Я від аварії стільки не спав. І взагалі протягом вже багатьох років стільки не спав. Із десять років, гадаю.

Хірурги, а особливо ті, що працюють у реанімації, добре вміють приймати тяжкі рішення, до того ж швидко і під тиском обставин. Але тепер я ніяк не міг вирішити, лишитися чи піти. Іти не хотілось. Я не бажав покидати це тепле місце та волів сподіватися, що сюди прийдуть і знайдуть нас. Але з цим лосям нам неймовірно поталанило. Я можу до кінця життя полювати, й мені більше ніколи так не поталанить. До того ж лука в мене вже немає.

Мені спало на думку підпалити цей дім. Просто взяти і розкласти величезне багаття. На жаль, усе одно немає гарантії, що хтось прийде сюди розбиратися.