Чарльз Мартин - Гора між нами

— Спинімося, — попросила вона, повертаючись до мене обличчям. Ми були просто як двійко дітей на дискотеці. — Що, запхаєш руки мені в кишені? — розсміялася вона, прочитавши мої думки.

— Ні-ні, не буду. Але ми наче непогана команда.

— Не те слово. Якби Вінс спускався зі мною з цього хребта, то ми обоє вже попадали б, мені було б дуже боляче, а він би намагався виплюнути сніг, який я запхала б у його горлянку за це.

— Чогось кожного разу, як ти про нього говориш, складається враження, що ви зовсім різні люди. Чому так?

— Так ми і справді різні. Проте він мені подобається. Він веселить мене, і в нас багато спільного.

— З таких причин люди зазвичай беруть собаку з притулку. А не супутників життя на наступні сімдесят років.

— Ой, ну то скажи, яка ж тоді годяща причина, щоб одружитися?

— Кохання.

— Е ні. Це трапляється лише з обраними. А решті простих людей випадає погоджуватися на те, що є. Інакше…

— Що «інакше»?

— Інакше можна ціле життя прожити, чекаючи на казку, якої не буває.

— А що, коли ти проґавиш свою казку, бо не схотіла на неї чекати?

— Це як у «Красуні» [39] Мова йде про фільм «Красуня» 1990 року з Річардом Гіром та Джулією Робертс у головних ролях. За сюжетом багатий клієнт і повія закохуються одне в одного. , чи що? Мені все життя намагалися пояснити цю маячню. Я шукала його, чекала, намагалася ретельно ставитися до вибору чоловіка й не кидалася в обійми першого-ліпшого. Але все, більше я в це не вірю. Славних хлопців уже порозбирали. Таких, як Ґровер чи ти. А мені просто не пощастило зустріти такого.

— Гадаю, ти…

— Що я?

— Ти надто зле про себе думаєш, якщо погодилася вийти за того, хто не відповідає твоїм вимогам. Ти заслуговуєш на краще.

— Бене Пейн, та невже ти заграєш до мене?

— У жодному разі. Просто кажу, що ти надзвичайна жінка. А якщо твій Вінс не надзвичайний і з ним ти не світишся щастям — не виходь за нього. З усією повагою до того хлопця — не роби цього.

— Легко тобі казати. Ти вже п’ятнадцять років одружений, і тобі не треба виходити на ринок, де пропозиція набагато перевищує попит. Справа не в тому, що Вінс не робить мене щасливою, ні…

— Я й не говорив, що це просто. Але ти заслуговуєш на щось… на когось дійсно чудового.

— Я це запам’ятаю, — всміхнулась Ешлі та почухала мені бороду. — У тебе тут сивина.

— Час іноді робить таке. Час і…

— Що «і»?

— І чималий пробіг вибоїстим шляхом.

Ми нарешті дісталися наших саней, і я знов прокрутив у пам’яті нашу розмову. Аж тут мене наче молотком вдарило. Час та пробіг добре вміють пояснювати.

Я допоміг Ешлі загорнутись у спальник і влаштуватися на санях, а сам встебнувся в ремені.

— Ти як? Наче зблід. Усе гаразд? — спитала вона.

Я лише кивнув, намагаючись на неї не дивитися. Моє обличчя виказало б мене з головою.

Наш ялиновий прихисток лишився позаду, і ми рушили в дорогу. Сніг підмерз, отож іти було легко. Ешлі мовчала. Загалом вигляд вона мала не вельми добрий — дуже схудла та змарніла. Їй конче потрібна нормальна їжа. Її організм і так з усієї сили намагається вижити, а тут ще й травми…

У денному світлі я оглянув сліди навколо ялинки: дійсно приходив лось. Як же я жалкував, що не спробував його підстрелити. Навіть невеличкого лося нам стало б на кілька тижнів.

— Та ти ж не знав, що воно таке. Ну а якби то був ведмідь? — Ешлі почула моє бурмотіння.

— Тоді я, мабуть, був би мертвий.

— Значить, вирішив правильно.

— Так, але в нас могло бути м’ясо…

— Ага. А може, ведмідь саме зараз облизував би свої пазури, повечерявши тобою та з’ївши мене на десерт.

— Ти любиш фільми жахів? — здивовано спитав я.

— Ні, а що?

— У тебе якісь моторошні думки.

— Я колись працювала в міській газеті у кримінальному розділі. Так що, либонь, я на все життя надивилася на фотографії тих людей, які хибно оцінили ситуацію. Іноді краще не дізнаватися, що там за шум у коридорі.

Я підняв Наполеона та посадив їй на руки, а він устиг лизнути мене в обличчя. Ще я краще закріпив ті «черевички», що їх зробив для нього, і почухав пса проміж вух. Задоволений, він зник у спальнику Ешлі. Я розвернувся, застебнув на грудях ремені та почав тягти. З усіх наших днів у дорозі цей, напевно, буде найдовшим.

До обіду ми встигли пройти більше як три кілометри. Непогано, але я дуже втомився.

— Гей, може, трошки відпочинеш? — почувся голос Ешлі.

Я спинився та важко сперся руками на коліна, намагаючись відсапнути.