Юрий Винничук - Груші в тісті

Того травневого дня 1974 року, коли я вже остаточно отаборився у Львові, ми сиділи зі Славком Павуляком на пиві і неквапно пригублювали гальби, розтягуючи задоволення, бо на другу гальбу грошей уже не було.

– Слухай, є ідея, – сказав Славко. – Мені не дає в гуртожитку проходу один студент. Він пише вірші, сам з Закарпаття, але пише якогось біса російською. Нашкрябав уже три грубих зошити. Про що там тільки нема – і до Дня космонавтики, і до Дня перемоги, і до Дня Паризької комуни, і до Першого травня… Одне слово, ціла купа гівна. І от він мене дістає, аби я його познайомив з поетами чи редакторами, щоб його десь надрукували.

– І що?

– Я от подумав… А що як тебе видати за головного редактора квартальника «Поезія»?

– Ну, видаш… і що далі?

– Як що? Крутнем його на випивку і закуску. Він хлопець грошовитий. А ти почитаєш його вірші, скажеш свою думку.

– Ага. Тобто поки ти будеш кіряти і жерти, я буду читати якесь гівно.

– Ні. Ти будеш читати, поки я піду на закупи. Півгодини вистачить. Далі ти відзначиш вірші, які тобі сподобалися, бажано якнайдовші, і попросиш його переписати у двох екземплярах.

– Для чого у двох?

– Бо я хочу і собі щось на пам’ять отримати.

– А далі що?

– Переночуєш у нас. Вранці отримаєш вірші і обіцяєш опублікувати в «Поезії». От і все.

– А це конче, щоб він цілу ніч переписував?

– Конче, – твердо сказав Славко. – Я хочу його провчити. Може, тоді нарешті відлипне.

Того ж вечора Славко представив мене Петрові Ш. як поета і редактора квартальника «Поезія» Юрія Петренка. Петро виявився високим парубком з борідкою. Відчувалося, що він дуже соромиться. Під пахвою тримав три грубі загальні зошити. Такого свинства від Славка я не сподівався, думав обійдеться одним, але він, взявши у поета гроші, уже погнав ще з кимсь на закупи. Я розгорнув зошит і став читати. То була найзвичайнісінька графоманія без іскри таланту, вірші, як і попереджав Славко, були на всі трафунки життя, про різні свята, про рідну землю, про природу і т. д.

Нарешті приперся Славко, його аж душило від сміху, коли він побачив мене за тими зошитами. На столі з’явилися пляшки і закуска. Я зробив закладки на вибраних віршах і сказав, що це треба переписати начисто, але бракує вірша про Леніна.

– Про Леніна! – пожвавішав Петро. – Та я зараз напишу. У мене це діло скоро.

– Ага, а ще до Дня радіо треба вірш, – докинув Славко, вочевидь знущаючись, – а то в тебе до всіх днів вірші є, а от до Дня радіо нема

– І про радіо зроблю, – кивнув Петро. – Про «Голос Америки», про імперіалізм…

– О, о! – тішився Славко, розставляючи на столі пляшки і наїдки, – про імперіалізм обов’язково. Мовляв, ворожа пропаганда заважає нам будувати світле майбуття. І не забудь додати коротку автобіографію.

– Теж у двох екземплярах?

– Теж.

Та цього було мало. Славко вирішив відігратися за свої страждання:

– І не забудь про Чілі. Зараз це дуже актуально. До того ж Чілі має таку широку гаму рим, що ти можеш вкресати навіть цілу поему.

– Я можу, – погоджувався поет, – справді, я про Чілі забув. Альєнде, Корвалан…

– Класна рима! – прицьмакнув Славко, розливаючи винце. – Корвалан – Галан!

Петро хотів, було, і собі налити купленого за його ж таки гроші вина, але Славко перепинив:

– Ні-ні, ні в якому разі! Та ти що? Це тільки Єсенін під газом писав. Але тільки тоді, коли писав про любов. А коли про щось поважне, то до писка не брав. Рембо, Верлен, Бодлер теж любили випити, але ж їм не доводилося писати про речі глобальні. Сказати б – всесвітнього значення. Розумієш? Леніна ж тоді не було! Уявляєш, як їм жилося без спрямовуючої і керуючої ролі партії?

– А можна я канапку візьму? – несміливо попрохав Петро.

– Канапку… Можна, – кивнув великодушно Славко.

І щойно за поетом зачинилися двері, ми вже не могли стриматися від реготу і обсмоктування кожної фрази. Ми пили, закусували і фантазували свої варіації тих безглуздих віршів.

Бідний хлопець римував і переписував тексти усю ніч, а на ранок приніс усе, що обіцяв. Були там вірші і до Дня радіо, і про Леніна, і про Чілі. Я перебіг очима, похвалив і сховав у течку. А на прощання додав:

– Ще б фотографію вашу…

– У мене є, зараз принесу.

– З бородою? – спитав Славко.

Здогадавшись, куди він гне, я спробував йому підморгнути, що досить знущатися з хлопця, але Славко не поступився.

– З бородою, – пробурмотів невпевнено Петро.

– Не піде з бородою, – категорично заявив Славко. – Збрий, сфотографуйся, а потім можеш хоч дві бороди запустити.