Юрий Винничук - Груші в тісті

– Ви ж хочете, щоб лягаві не бачили, як я передам записку, правда?

– Ну.

– Вони мені поможуть, – кивнув на інших дітлахів.

Я покірно купив їм морозиво, дав записку, і за хвилю вони вже з галасом бігли поміж автами, мовби граючись у лапанки. Малий ховався, пригинався і перебігав від авта до авта, наближаючись до поляків. А опинившись поруч, різко змахнув рукою і пожмаканий клапоть паперу впав на коліна полякові.

Я сідаю в авто, пояснюю ситуацію грузинові, і ми під ошелешені погляди ментів від’їжджаємо. Їхній газик лишається пильнувати поляків. За кілька хвилин один з поляків залишає авто і заходить в готель. Ми зустрічаємося біля кіоску і домовляємось на сьому на цьому ж місці. Все одно їм треба поселитися, розпакуватися й пообідати.

Я зиркнув на годинника, пора було рухатися в «Кентавр» на здибанку зі Славком. В «Кентаврі» Тенгіз відразу рушив обстежувати столики у пошуках відповідної поживи. Я лишив на нього це захоплююче заняття, а сам підсів до Славка біля шинквасу. Славко замріяно бавився порожнім келишком. На другу порцію його явно не вистачало.

– Повторіть, – сказав я бармену. – А мені шампана.

– Ти де пропадав? – зрадів Славко.

– Ой, старий, де я тільки не пропадав.

Я не розповів йому про пригоди з грузином, обмежившись тільки халепою з чекістами.

– Але ти дурний! – похитав головою Славко. – Нащо ти погодився віддати їм ті вірші?

– Та я ж не дам їм ту верліброву фігню, котру він засекретив: «Україна» – «мандоліна», а віршовані «паровози», бо ж Югославія соціалістична країна і там теж Леніна шанують. Бодьові шкоди цим не зроблю.

– Бодьові не зробиш, але собі зробиш. Ти що, дундук, не розумієш, про що їм розходиться? Вхопити тебе на гачок! Одне завдання виконаєш, потім друге і пішло, поїхало.

– І що ти пропонуєш?

– Не дзвони. Пішли вони в задницю. Що вони тобі зроблять?

– А все ж таки мені страх як хочеться побачити здивований чекістський писок, коли він буде читав «Натхнення в Леніна черпаю, До нього на пораду йду!»

– Чи ти маєш їх за ідіотів?

– Ну, добре, переконав. Як там Наталя?

– Сумує. А ти чим займаєшся?

– Та зустрів тут одного кумпля. Халтурку запропонував.

– Що за халтура?

– З польської перекладаю.

– Дивись! Везе тобі. А я збираюся на рідні села. Що передати Наталі?

– Скажи, що я терміново мусив чкуряти в Югославію.

Ми обнялися і розійшлись.

Тенгіза я знайшов аж унизу за столиком з двома студентками. Вони вже весело реготали, попиваючи вино.

– А ось і Юрко! Знайомся – Іра і Наталя.

Мене мов окропом облили. У напівсутінках, що панували там, я не відразу роздивився обличчя панянок. Але тепер, коли сів, то побачив ту саму Наталю з прикладного, яку ще пару днів тому так палко кохав. Це ж треба було трафитися такому дивовижному збігові обставин! Ну, що вам сказати – мене заціпило, заклинило, засипало снігами.

Іра дивилась на мене розпроміненими очками, а Наталя, опустивши голову, малювала на столі китайські ієрогліфи. Якби я був китаєць, я б прочитав там «сволота» або «скотина». Або ще щось подібне.

– Іра знає польську, – підморгнув грузин. – Вам буде про що поговорити.

Ага! Он воно що. Ролі вже розподілені. І Наталя, яка, зі всього видно, ще кілька хвилин тому фліртувала з грузином, чується тепер незручно, але вагається вона недовго. Рішення прийняте. Її чарівна голівка піднімається, рученька тягнеться за келихом і ніжний голосок вуркоче:

– За знайомство!

Чи доводилось вам коли-небудь опинитися в компанії своєї вчорашньої колєжанки і її нового кавалера? Скажу вам відверто – це не надто приємна ситуація. Навіть якщо на колєжанку вам уже начхати. Особливо це дошкуляє, коли ви кохалися з панною зовсім недавно, коли злизували з її язичка чуттєві слова і плели усілякі нісенітниці, від яких вона, здавалося, мліла. Тоді всі ті слова, що вона шептала вам – тільки вам у цілому світі – і які ви вже встигли надійно забути, починають зринати, наче роздуті потопельці, із дна пам’яті. І хочеться тоді їх проказувати знову, але вже вголос, так, аби ніхто крім неї не второпав потаємного змісту.

Я налив собі вина, одним духом вихилив і вискалив свої чудові зуби до Іри. Щоб я здох, вона була нічим не гірша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навіть краща. Вона була просто класна дівчина. Усмішка не сходила з її пухкеньких вуст.

– Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенгіз про вас уже все розповів.

Наталя усміхнулася з підступним виразом. Мабуть, у її голівці визрівала зараз одна-єдина думка: що вона висловить Славкові за те, що підсунув їй цього… цього… та що там кривити душею – пройдисвіта.