Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Бандити! – щиро обурився Макс і кинувся в атаку з вилами.

Кінець вже було видно. Я хутенько відскочив од вікна, чиркнув сірником, і в підвалі бехнуло полум’я.

Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.

Я підняв з підлоги поліно і зі всієї сили гаратнув себе в чоло.

Що було далі, я дізнався на суді.

Судили, звичайно, тільки мене, бо я один і вижив. Докази згоріли дотла, і я вперто грав вар’ята, вдаючи, що не розумію, чого від мене хочуть.

Я свого домігся. Мене визнали хворим і відправили в божевільню на Кульпаркові.

Зараз я сиджу коло вікна і милуюся зимовим парком. Падає дрібненький сніжок, каркають ворони, на мені чиста піжама, а на колінах – тарілка з манною кашею. Життя прекрасне.

Коли розвесніє, я попрошу санітарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я міг раніше чинити такі страшні злочини. Дехто навіть каже, що я страждаю тільки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.

Санітарочка Оля приносить мені цукерки, гладить по голові – та приказує:

– Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!

Я пробую лизьнути її в руку, а вона ховає її за спину і сміється.

Санітарочка Оля скаже: «Він заслужив», – і виведе мене навесні прогулятися. На той час у мене під піжамою сховані будуть штани і сорочка, щоб перебратися.

– Дивися, щоб головний не помітив, – усміхнеться старша сестра до санітарочки Олі і відімкне двері.

Ми будемо йти повільно, дуже повільно, адже я за рік і ходити відвик. Санітарочка Оля триматиме мене попід руку і приказуватиме:

– Обережно, ямка… обережно, горбик…

Там, в глибині саду, за густими кущами я усміхнуся санітарочці Олі, візьму її обома руками за горло. Шийка у неї тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, і тіло її, маленьке і тендітне, повисне мені на руках.

Може, я поцілую її на прощання, а може, ні.

Хутенько перевдягнуся і, зіп’явшись на розлогу липу, опинюся на мурі. Прощальний погляд на дім вар’ятів і – вітай мене, воле!

А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санітарочка Оля питає про добавку, я спритно лизькаю її долоню й кажу:

– Ги-ги-и!

1978

Якщо вам ніколи не доводилося бувати в лікарні для божевільних на Кульпаркові, ви не можете вважати, що знаєте Львів. Бо Львів – то не тільки Кайзервальд, Личаків, Кривчиці, Погулянка, Замарстинів, Клепарів, Голоско. Це ще й Кульпарків. І якими ж мали бути львівські язики, що зуміли перемолоти давню назву цієї місцини Ґольдбергоф на… Кульпарків!

Коли я починаю замислюватися, чому санаторій для вар’ятів ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепарові, де заклад для людей без одної клепки був би якраз на місці, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономірність. Уже сам Пауль Ґольдберґ, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у голові не в порядку поскладано. Але, що цікаво, ознаки свого божевілля він став проявляти саме з тієї пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величні дубові ліси, звідки цілими днями линуло меланхолійне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як і цокання дзиґаря, але пан Ґольдберґ чомусь у тім куванні почав уловлювати якісь дивні сигнали. Азбуки Морзе тоді ще не існувало, але вже давньоєгипетські в’язні знали азбуку перестукування. Тому пан Ґольдберґ узяв чистий папір і почав старанно записувати кожне «ку-ку».

Стос паперів із записами невпинно ріс, а пан Ґольдберґ уже не встигав їх розшифровувати. Врешті змусив своїх слуг займатися кодуванням сигналів, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурні слуги не могли збагнути своєї історичної місії і виконували повинність недбало. Пан Ґольдберґ відразу помітив, що розшифровані тексти втрачають свою залізну логіку, і одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дітьми самі втекли. І зостався великий учений наодинці з зозулями.

Коли йому забракло паперу, почав писати на стінах, далі на книгах, на тарілках, на меблях, на яєчній шкаралупі, на пелюстках рожі, на крильцях метеликів, на піску, на камінцях, на воді, ба навіть коли нічого не мав під рукою, писав на ногах, на животі… А зозулі кували й кували невпинно, вмовкаючи пізно восени, аби дати можливість єдиному посередникові між ними і людством розшифрувати дорогоцінні послання.

Так його, бідачку, і знайшли серед безлічі записів у геть побазграній хаті. Останні свої нотатки він робив уже кров’ю, коли чорнила забракло. А коли скінчився й червоний атрамент, Пауль Ґольдберґ віддав Богові душу.