Юрий Винничук - Ги-ги-и

Бурґомістр якось дивно зиркнув на Цвібака, але теж двічі плеснув у долоні, коли депутата виштовхнули на поміст.

– Я до глибини душі зворушений тим, що Кульпарків мене пам’ятає. Я провів тут найкращі роки свого життя. Адже тільки тут міг як належиться відпочити, розслабитися і ні про що вже не думати. Як мені тепер цього бракує! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у світле завтра. Дешевої ковбаси не обіцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати різнобарвні піжами! Першим своїм декретом я скасую ці ненависні заштрики!

Громове «ура!» з вуст усіх пацієнтів перелякало ворон на деревах, і ті шугнули в небо.

– Я буду боротися за те, щоб вар’ятам надали рівні права з рештою населення. Вар’яти теж повинні посідати відповідні пости і вчитись керувати країною. Окремі одиниці вже прорвалися у верхні ешелони влади. Але їх вкрай мало. А найгірше те, що вони змушені вдавати з себе людей при здоровому глузді.

Цвібака змінив бурґомістр.

– Панове! Мені здається, що ми у своїй ейфорії задалеко зайшли. Одним подавай Крим, іншим Донбас, а вам Кульпарків! Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар’ятом – це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш вулицею, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар’ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар’ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці – там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар’ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар’ятів Америки.

Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.

– Шановні пані й панове! Ми – українські вар’яти Америки – чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо із собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всіх вар’ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар’ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров’я!

Після американця зійшов на сцену Штунда.

– Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам’ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!

Під гучний бій барабанів з пам’ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. А відтак перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.

Головний лікар пояснив делегації, що пам’ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.

– Оригінально, – погодився бурґомістр. – Але я б собі не бажав подібного пам’ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам’ятник відчувати збудження?

– А ми після свята знову його полотном накриємо.

Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір’їнки.

Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика. Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п’юрка, що були в неї на голові.

– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?

– Мала. Але тілько раз!

– Де то було?

– На сіні.

– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!

– Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?

– Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!

– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.

– І то правда, – тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.

Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.