Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Гм… Маєте рацію, – кивнув головний. – Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.

– Є вихід, – продовжив я. – Можна поставити живого пам’ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якійсь театральній позі.

– А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?

– Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.

– Стривайте, – втрутився пан Гольцман. – Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…

– Метр п’ятдесят вісім, – уточнила санітарка Оля.

– Одним словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.

– Ну і що? – стенув плечима пан Філюсь. – То не є проблема. Лєнін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.

– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

– А чому б йому не стояти в класичній позі? – підказала Оля. – Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.

– О! Власне! – втішився пан Філюсь. – Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій – сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.

– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені – дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…

– Пане дохтор, – засяяв радісно Штунда. – На задвірку є наш старий дерев’яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м го помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім кльозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.

Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.

Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові, – це перестарілі пантофлі, котрі не пам’ятають, як їх звати і в якому напрямку міститься кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.

Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.

– Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, – попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. – А почнемо з оцієї, – показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. – Який у неї діагноз?

– Dementia praecox.

– Перепрошую?

– Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.

– Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.

– Що-що ви сказали? – не второпала санітарка.

Я збагнув, що, захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.

– Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.

– О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.

– Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?

– Тут є одна порожня палата.

– Чудово. Одне лише прохання – стежте, щоб ніхто мені не заважав.

Я завів молодичку в палату, і, не довго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.

– Мене цікавить діафрагма, – сказав я, обмацуючи повні налиті перса.

Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите – все було на місці, як книжка пише, навіть більше.

Далі вже не зоставалось мені нічого іншого, як покласти її до ліжка. Панночка не опиралася, а тільки щось невиразне муркотіла, весь час усміхаючись. Я й так не дуже любив, аби мені баба в ліжку пашталакала, і такий стан справи цілковито задовольняв. Звичайно, було б куди ліпше, аби оця одаліска взагалі виявилася німою, але така вже наша хлопська доля, що ніколи не передбачиш, який ґандж вигулькне в обранці твого серця.