Мэтт Хейг - Як зупинити час

Іноді вранці вона ходила гуляти сама. Я тоді сидів удома та вчив нову пісню, «Я бачив, як моя дівчина плаче» Джона Доуленда, а тут вона повертається з дивним виразом обличчя, наче її хтось ляснув по щоці.

— Що сталося, сонечко?

Їй перехопило подих, і вона мовчки насуплено на мене дивилася. Дітям її віку не пристали такі серйозні погляди. А потім мовила:

— Тату, ти диявол?

— Та хіба що вранці! — розсміявся я.

Але її це не розвеселило, тому я вирішив пояснити:

— Ні, Маріон. А чому ти питаєш?

І тут вона показала мені. Виявляється, на наших дверях хтось надряпав: «Тут живе диявол». Я страшенно перелякався, а ще більше від того, що це бачила Маріон.

Коли це побачила Роуз, вона тієї ж миті оголосила:

— Ми маємо їхати з Лондона.

— Але куди ж ми поїдемо?

Для Роуз це вже була другорядна проблема:

— Нам треба почати все спочатку.

— Що почати?

— І в інших місцях людям подобається музика, — кивнула вона на лютню.

Я наче вперше глянув на свій інструмент, на маленькі дірочки між розкішними дерев’яними прикрасами. Здавалося, там є інший світ, світ глибоко усередині лютні. Світ, де крихітні ми могли б жити невидимими для інших людей.

Я приніс свою лютню на урок у дев’ятий клас. Я спираюся на стіл та тримаю її в руках.

— Цю лютню виготовили вручну у Франції понад чотириста років тому. Бачте, вона прикрашена вишуканіше, аніж англійські лютні тих часів.

— Це що, стародавня гітара? — питає Даніель.

— Технічно лютня — це не гітара. Звісно ж, вони сестри, але у лютні більш легке звучання. Дивіться, вона зроблена у формі сльози. І вона глибша за гітару. Погляньте ось ззаду на деку. А струни виготовлені з кишок вівці — вони дуже точно звучать.

Обличчя Даніель кривиться.

— Колись це був крутий інструмент. Синтезатор чи електрогітара свого часу. Навіть у королеви була лютня. Тим не менш, грати на публіці було соромно, і це робили тільки нижчі прошарки суспільства.

Я видаю кілька нот — перші акорди «Течуть мої сльози» [107] «Flow My Tears», автор Джон Доуленд, 1596 рік. . Враження це не спричиняє.

— Колись давно це був хіт.

— У вісімдесятих? — питає Маркус, хлопчина з золотим годинником та складною стрижкою, що сидить коло Антона.

— Трохи раніше.

Тут я дещо згадую.

Починаю грати акорд — мі мінор, — награю його кілька разів та переходжу на ля мінор.

— О, я знаю цю пісню! — вигукує Даніель. — Моя мама її любить!

Антон всміхається і теж киває. А потім я починаю наспівувати слова пісні «Billie Jean», тільки у мене виходить смішним фальцетом. Усі сміються, а дехто навіть підспівує.

У коридорі якраз проходить Камілла з сьомим класом. Вони прямують на ігровий майданчик на урок французької. Вона чує шум з класу, спиняється коло дверей та трішки прочиняє їх, щоб краще чути. Я бачу, як вона ритмічно плескає в долоні, заплющує очі та підспівує приспів.

А потім вона відкриває очі та зустрічає мій погляд. Я страшенно щасливий, і сам боюся цього щастя. У коридорі з’являється Дафна, тому я припиняю грати — діти видають розчарований стогін.

— Ні-ні, не спиняйтеся, — каже Дафна. — У житті завжди є час для Майкла Джексона на лютні. Обожнюю цю пісню.

— І я, — каже Камілла.

Я це знаю.

Кентербері було одним з міст, де оселилося багато французьких гугенотів — таких, як ми з мамою. Герцог Рошфорський і нам радив оселитися або у Лондоні, або у Кентербері, бо «Кентербері — місто Господа», і воно радо зустрічало біженців. На жаль, моя мати проігнорувала ту пораду та натомість знайшла прихисток у Саффолку, сплутавши спокій з безпекою. Фатальна, як виявилося, помилка. А я вирішив нарешті скористатися порадою.

Так ми переїхали до Кентербері.

Нам навіть удалося знайти ферму з будинком за меншу платню, аніж у Лондоні. Кафедральний собор та чисте повітря містечка вражали, а ось усе інше стало проблемою. Особливо робота.

У Кентербері ніхто не платив музикантам у шинках, і театру тут не було. Я знов почав грати на вулицях, та слухачі у мене були тільки тоді, коли на ринковій площі когось вішали на шибениці. За два тижні у нас почались проблеми з грошима, і Роуз із Маріон (їй було вже дев’ять) почали продавати квіти.

Маріон була просто диво, а не дитина. Мала хист до музики, постійно цитувала свого Монтеня та просто миттєво схопила французьку — я лише трохи з нею говорив цією мовою. Щоправда, Роуз сумнівалася, чи варто усе це робити, наче освіта могла ще більше відокремити доньку від решти людей. Вона полюбляла зрідка ходити колами по кімнаті, заглиблена в думки, та мугикати пісеньки чи клацати язиком. Здавалося, вона десь у іншому світі, особливо коли довго сиділа біля вікна та роздивлялася вулицю. На її обличчі іноді з’являлося занепокоєння, та вона ніколи не казала мені про його причину. Чутливістю та музичністю вона була схожа на свою бабусю. Дитина-загадка. Грати вона більше полюбляла на сопілці (я купив їй олов’яну сопілочку на ринку за два пенси), аніж на лютні, бо «музика, яку творить подих, краща за ту, що творять пальці».