Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Вітаю!

— О, привіт!

— Ви історик, еге ж?

Історик.

— Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, — пояснюю я.

— Хочете, я вас підвезу?

— Ні-ні, — надто швидко відповідаю я. — Я… тут… це…

(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)

— Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.

Не знаю чому, але випалюю:

— Я теж народився у Франції. — Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

Інша вчителька — з нею я ще не знайомий — виходить зі школи.

Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:

— То що, ви теж говорите французькою?

— Oui. Але моя французька дещо застаріла — un peu vieillot [38] Так. Дещо застаріла ( фр. ). .

Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд — впізнавання.

— C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître [39] Це дивно. У мене таке враження, наче я вас знаю ( фр .). . Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.

— Мабуть, мого допельґанґера [40] Дослівно — двійник. У літературі епохи романтизму це дияволічний двійник людини, антитеза янголу-охоронцю. . У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.

— У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, — упевнено розповідає вона. — Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.

Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.

— Це чудово.

— А коли ви востаннє були у Франції?

— Уже давно, — я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. — До завтра!

— Я точно згадаю, де я вас бачила! — сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». — Я розгадаю вашу загадку!

— Ну ж бо! — кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: — Чорт забирай…

Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто — взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька — маленька, але небезпечна — часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?

Трохи пізніше телефонує Гендріх.

— Ну що, як тобі Лондон?

Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся єлизаветинське пенні, що я ношу із собою вже кілька століть. Зазвичай воно просто лежить у моєму гаманці, у поліетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стіл. Я роздивляюся герб, що повільно стирається з поверхні монетки, та згадую, як Маріон міцно стискала її в руці.

— Нормально.

— А як робота? Ти… пристосовуєшся?

Щось у його голосі мене бентежить. Він говорить якось… по-опікунськи. А оце його «пристосовуєшся» звучить дещо глузливо.

— Слухай, Гендріху, ти мені вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволі пізно, і я б хотів завтра встати раніше, аби підготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз ліг спати…

— У тебе й досі болить голова?

— Іноді.

— Це нормально. Усі ми проходимо через це в середньому віці. Це біль спогадів. Для тебе зараз головне — берегтися. Сучасне життя не надто заспокійливо впливає на мозок. Спробуй менше сидіти за комп’ютером. Очі в нас теж не створені для такого. Взагалі нічиї очі для такого не створені. Крім того, блакитний спектр погано впливає на добові ритми.

— Саме так, добові ритми. То я краще піду спати.

— Це дещо невдячно, як гадаєш? — зауважує він після миті тиші.

— Що саме?

— Твоє ставлення.

Я кладу монетку в пакетик та закриваю застібку.

— Ставлення тут ні до чого. Взагалі ніякого ставлення немає.

— Я останнім часом багато думав.

— Про що?

— Про початок.

— Початок чого?

— Нас. Про ті часи, коли я почув про доктора. Коли відправив телеграму Аґнес. Коли вона по тебе приїхала. Коли ми вперше зустрілися. 1891 рік. Чайковський. Гарлем [41] Негритянський квартал у Нью-Йорку. . Хот-доги. Шампанське. Регтайм [42] Жанр американської музики. Початково виник як спосіб гри на фортепіано, який імітував звучання банджо, а в 90-х роках XIX століття розвинувся як інструментальна форма. . Усе це. Я перетворив кожен твій день на день народження. І я досі це роблю. Міг би робити, якби тобі не кортіло жити найбільш нудним життям, яке тільки можна уявити. І якби ти нарешті поборов своє маніакальне прагнення відшукати Маріон.