Марія Влад - Який цей світ

Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.

- Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...

Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.

- Вот у мєня...

Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.

Вони вже це знають.

- Азаміно, скільки тобі років?

- Одинадцять.

Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.

- А тато в тебе е?

- Ні, погиб на лінії.

- А мама?

- Погибла.

- А ти з ким живеш?

- Сестра десять і брат два мєсяца.

- Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?

- Тільки молока. І... круга...

Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.

Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.

- Марія, мама Марія, ти єдєш?

- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.

В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.

Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.

- Я буду помніть...

Прощальна хвилина перед їдальнею.

І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?

Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.

Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.

Війна скінчилася.

Діти, котрі вижили, попідростали.

Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.

Може, вона стала матір'ю.

Та що я?

Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.

Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..

Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.

Стань щасливою, Босніє!

Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.

- Цигарки є?

Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.

- Женька! - погрозила пальцем русява медсестра

Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.

- Тут добре лікують, ліпше, як французи.

- Женька, ґев мі, ґев мі бек...

Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.

- Мамі писав?

- Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.

- Вона все ж чекае звістки. Журиться.