Джоанн Харрис: Шоколад

Пізніше Анук сказала мені, що Пантуфлю вже не страшно, а значить, тривожитися нема про що. Не задмухуючи свічок, ми просто в одязі влаштувалися на запилюжених матрацах у спальні, а коли прокинулися, був уже ранок.

Нас розбудив якийсь передзвін. Я й не здогадувалася, що наша крамничка стоїть так близько до церкви, поки не почула низьке резонуюче «бом», яке одразу розчинилося в мелодійному передзвоні – « бом-м-м да-ді бом-м-м ». Я поглянула на свій наручний годинник. Шоста ранку. Через щілини розбитих віконниць на постіль потрапляє сіро-золотаве світло. Я підвелася й глянула на площу. Мокра бруківка виблискує. Особливо помітна у променях ранкового сонця вежа квадратної білої церкви, яка височіє над ямою темних вітрин – пекарні, квіткової крамниці, похоронного бюро, що торгує меморіальними табличками, кам’яними янголами, нев’янучими штучними трояндами з емалевим покриттям… Серед цих насторожених глухих фасадів біла вежа більше нагадувала маяк. Годинник на ній показував двадцять хвилин по шостій. Римські цифри мерехтять червоним, вводячи в оману диявола. З неприступної ніші на запаморочливій висоті сумно дивиться на площу Діва Марія, яка має такий вигляд, ніби її раптом почало нудити. На кінчику короткого шпилю в’ється флюгер – фігурка в довгому вбранні з косою, що показує то на захід, то на північний захід. З балкончика, де стоїть горщик із зів’ялою геранню, я дивлюся на перших городян, які поспішають на месу. Он жінка в картатому плащі, що я її бачила під час карнавальної ходи. Я махнула їй, але вона, не відповідаючи на моє вітання, лише щільніше закуталася у свій плащ і квапливо пройшла повз мене. Слідком крокує чоловік у фетровому капелюсі, за ним дрібоче його пес коричневого кольору. Чоловік боязко посміхається мені, я голосно й радісно з ним вітаюся, але, мабуть, за місцевим етикетом така нестриманість недозволена, тому що він теж не відповідає мені, поспішаючи зникнути в церкві разом зі своїм вихованцем.

Після цього вже ніхто не дивився у моє вікно, хоча я бачила, як повз нього проходило близько шістдесяти городян – у шарфах, беретах, низько насунутих капелюхах, які захищали обличчя своїх хазяїв від незримого вітру. Але я відчувала їхню удавану байдужість, за якою тут було прийнято приховувати справжню цікавість. Маємо й важливіші справи, – промовляли їхні згорблені спини і втягнуті в плечі голови. Однак вони пленталися бруківкою, як діти, що їх батьки силоміць відсилають до школи. Он цей сьогодні кинув палити, здогадалася я, той – відмовився від своїх щотижневих візитів до кав’ярні, а значить, і від своїх улюблених страв. Мене їхні проблеми, звісно, не обходять, але цієї миті я раптом усвідомлюю, що якщо і є на землі куточок, який потребує хоча б трішки добрих чар, то це воно, маленьке містечко… Старі звички не вмирають. І якщо ви одного разу взялися виконати чуже бажання, цей порив ніколи не залишить вас. До того ж вітер, супутник карнавалу, усе ще дме, приганяючи ледь чутні пахощі жиру, цукрової вати й пороху, гострі пряні аромати весни, що наближається, від яких сверблять долоні й частішає серцебиття… Виходить, ми залишаємося. На деякий час. Поки не зміниться вітер.

У міській крамниці ми купили фарбу, пензлики, малярські валики, мило й цебра. Прибирати почали з верхніх приміщень, поступово просуваючись униз, – зривали штори, старі речі скидали в садочок у внутрішньому дворі, де швидко росла купа сміття, ретельно вимивали підлогу, раз у раз поливаючи водою вузькі закопчені сходи, так що обидві вимокнули наскрізь по кілька разів. Щітка Анук перетворилася на підводний човен, моя – на танкер, і наші човни стали пускати вниз по сходах стрімкі мильні торпеди, які розривалися в холі. У самий розпал прибирання дзенькнув дверний дзвіночок. Із щіткою й милом в руках я підвела голову й побачила високу постать священика.

А я ж бо все запитувала себе, коли він наважиться завітати до нас.

Він пильно розглядає нас. Посміхається. Настороженою посмішкою, доброзичливою, але якоюсь… хазяйською. Так власник маєтку вітає непроханих гостей. Я почуваю, що його дуже бентежить мій вигляд – мокрий брудний комбінезон, волосся, підв’язане червоним шарфом, голі ступні хляпають у сандаліях.

– Доброго ранку. – До його начищеного чорного черевика тече пінистий струмочок. Він швидко глянув на мильний потік, тоді – знову на мене.

– Франсіс Рейно, – рекомендується він, завбачливо роблячи крок убік. – Кюре місцевої парафії.