Джоанн Харрис - Шоколад

Зачовгали підошви, липкі долоньки, відштовхуючи одна одну, потягнулися догори.

– Ми можемо…

– Я можу…

– Я – Жаннó…

– Клодін…

– Люсі…

Я подарувала кожному по цукровій мишці й відіслала геть. Вони розсіялися по площі, немов пушинки кульбаби за вітром. Я дивилася їм услід. На їхніх спинах, які за мить стрімко сховалися за поворотом, танцювали різнобарвні проміннячка сонця – червоно-помаранчево-зелено-блакитні. Вони зникли. Я помітила в тіні арки на площі Св. Ієроніма священика Франсіса Рейно. Він спостерігав за дітьми із цікавістю й, як мені здалося, з осудом у погляді. Я здивувалася. Чим він незадоволений? Він не заходив до нас відтоді, як засвідчив свою повагу в перший день нашого перебування в місті, але я багато чула про нього від людей. Ґійом говорив про нього з повагою, Нарсіс – з роздратуванням, Кароліна – тим кокетливим тоном пустотливого лукавства, до якого, я підозрюю, вона звичайно удається, говорячи про будь-якого чоловіка, не старшого п’ятдесяти років. Вони не надто його люблять. Наскільки я розумію, він нетутешній, випускник паризької семінарії. Увесь його життєвий досвід заснований тільки на книжках, він не знає місцевих звичаїв, не знає потреб і клопотів людей. Принаймні так вважає Нарсіс, що ворогує зі священиком відтоді, як відмовився відвідувати служби під час обжинок. Він не може терпіти людської дурості, сказав Ґійом із глузливим блиском в очах, що ховалися за круглими скельцями окулярів, тобто фактично весь рід людський, оскільки в кожного з нас є свої дурні звички й пристрасті, від яких ми не маємо сил відмовитися. Міркуючи, Ґійом з любов’ю пестив голову Чарлі, і пес, начебто погоджуючись із ним, поважно вторив йому коротким уривчастим гавкотом.

– Він засуджує мене за мою міцну прихильність до собаки, – зі смутком скаржиться Ґійом. – Як людина тактовна, уголос не висловлює свого обурення, однак вважає, що я поводжуся неналежно . У моєму віці… – Ґійом, поки не вийшов на пенсію, обіймав посаду директора місцевої школи, де тепер працювало всього двоє вчителів, оскільки чисельність учнів неухильно скорочувалася; проте багато жителів старшого віку дотепер називали його maitre d’ècole . [6] Шкільний учитель ( фр. ). Дивлячись, як він ласкаво чеше Чарлі за вухами, я відчувала, що його гризе сум, зачаєна скорбота. Я помітила це ще під час карнавальної ходи, начебто він у чомусь звинувачував себе.

– Людина у будь-якому віці має право вибирати друзів за власним розсудом, – палко перебиваю його я. – Можливо, monsieur le curè не завадило б і самому повчитися у Чарлі.

Знову та сама добра смутна півусмішка.

– Monsieur le curè старається, як може, – м’яко говорить він. – Не треба вимагати від нього більшого.

Я промовчала. Щедрі люди щедрі у всьому. Цю нехитру істину швидко осягаєш, коли займаєшся моїм ремеслом. Ґійом покинув «Небесний мигдаль» з невеликим пакетиком вафель у шоколаді в кишені. Перед тим як завернути за ріг, на вулицю Вільних Громадян, він нахилився й почастував однією штучкою Чарлі, погладивши його по спині. Пес радісно загавкав, закрутив куцим хвостом. Як я вже сказала, деякі люди зовсім нерозважливі у своїй щедрості.

Містечко мені вже не здається чужим. Його мешканці теж. Я починаю впізнавати обличчя, імена; намотується клубок перших незначних подій з моєю участю, які поступово зв’язують нас нерозривною ниткою. Ланскне – більш складний організм, ніж спочатку здається прибульцю внаслідок своєї простацької географії: від головної вулиці розходяться, немов пальці на руці, відгалуження – проспект Поетів, вулиця Вільних Громадян, провулок Революційного Братерства; очевидно, хтось із засновників міста був затятим прихильником Республіки. Площа святого Ієроніма, на якій оселилася я, – місце, де сходяться усі ці “пальці”. Тут гордовито здіймається серед видовжених лип біла церква, тут погожими вечорами старі просто на тротуарах грають у кулі. За площею в низині лежить район під назвою Маро, [7] Від les marauds ( фр. ) – зневажені. – переплетення вузьких вуличок, скупчення глухих похилих дерев’яно-цегельних домівок, що задкують убік Тану нерівною бруківкою. Це – нетрі Ланскне. Вони підступають до самого болота. Деякі будинки споруджено просто у річці, вони стоять на дерев’яних платформах, що гниють. Десятки інших тісняться уздовж кам’яної набережної; довгі щупальця сирого смороду тягнуться від стоячої води до їхніх маленьких віконець під самими дахами. У місті на зразок Ажена такий-от вигадливий, непоказний Маро став би місцем прощі туристів. Але в Ланскне немає туристів. Мешканці Маро – сміттярі, що живуть з того, що їм вдається витягти з ріки. Тут майже всі будинки без догляду, занедбані; з їхніх стін, що осідають, стирчить гілля старих дерев.