Юрко Вовк: Доки смерть не розлучить нас

– Пане господаг, сто лят вам здогов’я!

Старий Шмуль, володимирський заготівельник фруктів на навколишніх хуторах, посміхався до нього беззубим ротом, однією рукою тримаючи за кантар [5] Кантар – збруя, яку вдягають коневі на голову. такого ж древнього, як і сам він, коня, а другою за звичкою посмикуючи сивого пейса [6] Пейси – довге волосся, яке євреї завивали біля скронь. .

– І ви будьте здорові, – озвався Тиміш, прямуючи до старого.

Шмуль багато років поспіль купляв лишки яблук і груш із саду його батька, тож Тиміш знав того давно. До того ж, як подейкували, старий перекупник володів даром передбачування, і про нього в навколишніх селах та хуторах ходили легенди.

Тиміш не міг зрозуміти, чому таких, як Шмуль, називали перекупниками. Бо зазвичай вони не купляли у селян ті ж таки фрукти, а брали сад чи частину фруктових дерев в оренду, охороняли їх, дуже дбайливо збираючи щороку урожай. Часто про оренду з господарями вони домовлялись, коли молодий сад лише підростав. Так ці люди дбали про свій майбутній зиск. Тимошу, вихованому ощадливими батьками, це подобалось.

Ось і цього разу Шмуль приїхав із пропозицією взяти в оренду кілька яблунь із Тимошевого саду, які цьогоріч лише вперше почали плодоносити.

Та тільки-но старий Шмуль завів про це мову, як із хати почувся крик Катерини.

Стривожений Тиміш, а за ним і його гість побігли до вхідних дверей. Побачивши заплакану Катерину, яка притискала до грудей малого Володька, чоловік стиха зойкнув.

– Що таке? Що з ним?

– Впав із колиски, – схлипнула жінка, – он яку ґулю на голові набив.

Вона злегка дмухнула на величеньку ґулю на лобі немовляти і раптом усміхнулась крізь сльози:

– Я його на руки схопила, думала, неживий, а він до мене раптом: ма… ма-ма. Заговорив!

Старий Шмуль простягнув руку з довгими кістлявими пальцями і провів нею над головою дитини. І перш ніж Тиміш з Катериною встигли щось сказати, тихо промовив:

– О-о, то не пгоста дитина. Талан має, до митецтва здатний. Всі біди в житті пегебоге, бо сильний янгол його бегеже…

Високий молодий чоловік, одягнений у стару шапку-вушанку, куфайку, засмальцьовані штани та взутий у розтоптані чоботи, чалапав польовою дорогою під дрібним холодним дощем. Розмоклий чорнозем щоразу засмоктував чоботи, і чоловік з натугою переставляв ноги, супроводжуючи кожен свій крок характерним чавканням. Починало сутеніти, а до села було ще кілометрів зо три.

Чоловік прямував із містечка Петриківка, де віднедавна працював, додому. Щоранку і щовечора він долав понад десять кілометрів пішки, хіба що зрідка могла трапитись із оказією якась підвода. Та для селянського сина, який звик покладатись, передусім, на свої руки та ноги, така відстань не була великим клопотом. А усвідомлення того, що він тепер може забезпечити молоду дружину і маленьку доньку постійним шматком хліба, додавало чоловікові сили і впевненості.

Іван Білоус, так звали чоловіка, був родом із села Красиве, у яке, власне, він зараз і прямував. Таку назву його село, що неподалік Дніпра десь посередині Лівобережжя, як розповідала Іванові прабабуся, носило ще з часів козацтва, одна із Січей якого розташовувалась у ті часи тут неподалік. За легендою, старий козак Білоус, який вибрав собі у цих краях землю під хутір, вперше побачивши це місце, вигукнув: «Як красиво!» Тож хутір нарекли Красивий. Відповідно село, у яке з часом перетворився козацький хутір, стало носити назву Красиве. Чи була це легенда, чи правда, ніхто не знав, а от те, що і нині тут півсела Білоусів, – факт. Як і те, що місцеві Білоуси всі як один горді, вперті і хазяйновиті.

Іванові було двадцять дев’ять років, останній з яких він знову жив у Красивому. Минулоріч одружився, нещодавно народилась донька Марійка. А до того…

До війська Івана забрали того року, коли Росія вступила у війну з Австро-Угорщиною. За три роки перебування на фронті він не отримав жодної подряпини, проте військового досвіду набув неабиякого, став унтер-офіцером та георгієвським кавалером. Після большевицького повстання в Петербурзі, коли скинули з трону царя, Іван підмовив кількох земляків, які служили під його орудою, і вони втекли з фронту в Галіції. А за кілька місяців опинилися в отамана Петра Болбочана.

Створення Української Народної Республіки Іван Білоус сприйняв усім серцем як подаровану Богом можливість вирватись з-під вікового гніту московітів, котрий, як він тепер все більше переконувався, большевики прагнули продовжити під гаслами «світлого будущого» його багатостраждального народу. Імперія розвалилась, та на її руїнах вожді так званої революції трудящих прагнули відтворити нову – на тих-таки теренах, але під вивіскою країни «всіх гнаних і голодних». Не треба було великого розуму, аби зрозуміти, що за хлібом і до хліба орди цих голодних з півночі прийдуть в Україну. І прийдуть не просити чи позичати, а грабувати.