Sasha Ushkalov - BZhD

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову ви­бухівку, що винесла вітрину й покалічила кіль­кадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди хо­дити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають... Хоч я кеп­сько розуміюся на маркетинг-технологіях... Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: як­що твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому,

сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої пе­ребирала у своїй прозорій торбинці тюбики зуб­ної пасти.

—Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.

—Справді? – злякано кліпає вона на мою го­лову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

—Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

—Я рада, – серйозно й досі злякано каже дів­чина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, ко­ли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж...

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу ме­неджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучас­ний бізнес, докупи взятий... Усіх цих ублюдків з бейджиками... У мене виникає бажання пере­кинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мо­пед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз...

—Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

—Що? – не розумію я.

—Кажи, якою пастою ти користуєшся... У ме­не випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бо­дай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за хо­лодильником із кокою почуло, зізнаюся:

—Галімою, дуже-дуже галімою пастою... Від її смаку в мене завжди псується настрій... А ця пас­та, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

—Не знаю, – шепоче й знизує плечима дів­чина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інст­рукцію прочитати не встигла.

—Ну, а думаєш ти як?

—Що думаю? – перепитує дівчина, наче во­на ніколи в житті ні про що не думала.

—Ну, нормальна вона чи ні?

—Думаю, нормальна...

—А чому?

—Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

—Справді-справді, – спантеличено знизую я плечима. – Скажи, а її можна ковтати?

—Ковтати?

—Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз... Я її їв...

—Розумію, – каже дівчина, співчутливо ки­ваючи, – важке в тебе було дитинство.

—Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

—І що? – питає вона знову .

—Нічо, я все одно її їв... Класу до сьомого, здається... Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

—Не знаю, – знизує плечима вона. – Як­що хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

—Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дур­ню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

—Все, – каже дівчина.

—Що все? – вкотре не розумію я.

—От блядь, – вона вже починає майже крича­ти, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодиль­ником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти слідкуєш за мною, нишпориш... Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермар­кет!!! Підірвати всі супермаркети!!! – вона вже зби­рається кинути свою торбу в морозильник із ри­бою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тесе... Ти чого?

Я дістаю з її сумки п'ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, по­чуваючись асоціальним елементом, швидко вши­ваюсь, аби вона мене не вбила...

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними

очима дивиться на мої п'ять тюбиків зубної пас­ти й хапає ротом повітря.