Sasha Ushkalov - BZhD

Тут нарешті повернувся Яцик, він поклав Сигнала на сидіння, дістав із бардачка бабки й сказав:

– Чуваки, піду куплю нормальної їжі. НОР­МАЛЬНОЇ, – підкреслив він.

Добре, хоч не додав: «А ви запихайтесь тут своєю дохлятиною...»

Я доїдав, Сигнал дивився на нас своїми го­лодними, приреченими баньками й пускав сли­ну. Якоїсь миті Ікарус не витримав, відірвав ве­ликий шмендель грибної піци, кинув його в коробку й сунув бульдогові під носа. Той щось буркнув і відразу ж заходився їсти.

– Ти чо, зовсім охрінів?! – мовив я Ікарусу, зібрав сміття, порожні бляшанки, виліз із фурго­на й попрямував до найближчого смітника.

Позбувшись того мотлоху, я вже хотів по­вертати назад, коли в моїй кишені завібрував мобільний. Якщо чесно, я починав його нена­видіти... -Да-Де була Кет, і говорила вона чомусь тремтли­вим голосом.

—Що сталося, сонечко моє любе? – ніяк не міг в'їхати я.

—Це все ваш дурний Мяудзедун! – вигукну­ла Кет.

Прозвучало це так, наче наш старий котяра, наприклад, лазив у домашній лабораторії її татка, ядерного фізика, й ненароком розщепив якесь яд­ро, після чого стався ядерний вибух. Я обвів погля­дом темні небеса – ядерного гриба ніде не було видно.

– То що там наш Мяудзедун, золотко? – пе­репитав я.

– Він, він розбив улюблену чашку моєї мами!«Ой, бля, – промайнуло в голові, – ліпше б

він справді спричинив ядерний вибух...»

—Кет, дай йому слухавку, я його, спиню, зараз добряче відчитаю, – спробував пожартувати я.

—Ні! – гаркнула Кет. – Ти не розумієш! Мені сказали, щоб за дві години його тут не бу­ло!!! – відразу ж по цих словах мій телефон кіль­ка разів писнув і здох, здох так раптово, як зди­хають від серцевого нападу.

—Виходить, Мяудзедун теж СВАБОДЄН, – прошепотів я собі під носа. – Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?

Мене починало трусити від злості... Я гото­вий був битися головою в стіну старого будинку й нафіг її розвалити, я хотів кричати... Проте сів на асфальт, глянув у темні небеса й безпомічно показав їм фак... Небеса мене проігнорували.

У Яциків фургон я повернувся геть спусто­шений... Ноги підкошувались, а очі самі по собі почали заплющуватись.

—На, – сказав я Ікарусу, – забери від мене це «зло» і дай водяри, – потому я кинув в Ікаруса мобільник і простягнув руку за пляшкою. Мій кумпль не забарився, а коли я зробив два добрячі ковтки, він усе-таки спитав:

—Я оце дивлюсь, як ти забухав, і думаю: мо­же, щось сталося?

—Авжеж, сталося... Сталося непоправне...

—Не лякай мене... – мій кумпль звівся з ка­напи й нервово заходив туди-сюди, а я тим часом завалився на звільнену канапу.

—Мяудзедун, це все він...

—Що? Що він? – ще дужче занепокоївся Ікарус.

—Він розбив улюблену чашку мами Кет...

—Ой щєт... ой, бля... – схопився за голову той.

—Слухай, – не зрозумів я, – ви якісь дивні, і мама Кет теж... Це що за фетишизм? Що за по­клоніння звичайній чашці, ви чого?

—Але ж, – заперечив він, – у тебе теж є улюблена тарілка з мальчишом-кібальчишом...

—Це окрема тема, Ікарусе. Вона в мене улюб­лена, бо одна, інших тарілок у мене просто нема... Я не розумію, у мами Кет, що – теж одна чашка з мальчишом-кібальчишом?

—Не знаю, – відказав кумпль невесело, – може, й з кібальчишом, але ту чашку їй подаррав один французький актор, в якого матінка Кет бу­ла безтямно закохана... Ніколи не бачив тієї чаш­ки, але багато про неї чув... – Тут Ікарус став вми­кати мобільник, але він, ясна річ, не вмикався...

Я вже провалювався в сон, коли повернувся Яцик.

– Йо-ма-йо, чуваки!!! – загорлав він, усівшись біля Сигнала. – Ну хто, хто дав цьому ублюдку ПІЦУ?..

Яцик питав так скрушно, немовби від піци в Сигнала могло відібрати ще й передні лапи.

– Це не я! – випалив Ікарус.

Яцик зиркнув на нас із докором і кинув бі­ля Сигнала пакунок з яблуками та ще якоюсь НОРМАЛЬНОЮ їжею. Сигнал, перебираючи пе­редніми лапами, наче мініатюрний тюлень, спро­бував відповзти подалі від НОРМАЛЬНОЇ їжі, так, немов це була вибухівка з часовим механізмом, і ледь не впав під сидіння на коробку передач.

«Як, як він здогадався? – не міг допетрати я. – Можливо, це Кришна? Можливо, він увесь цей час за нами стежив, точно-точно, крізь люк на даху, він такий, він міг... а потім усе йому роз­повів!» Так, мабуть, саме так усе й було. Два ос­танні дні мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить, навіть тоді, коли я сплю... І от, щоб утекти від того, хто за мною стежить, я тікаю в спогади...

Засинаючи, я чув, як Ікарус намагається ви-клянчити в Яцика його мобільник, а той скавулів, щоб ми більше ніколи-ніколи не годували його медитативного бульдога НЕнормальною їжею.