Sasha Ushkalov - BZhD

– Ненавиджу китайці», – прошипів Ікарус,а чероккі, немовби погоджуючись із ним, розітнув

темряву й нічну тишу настирним свинським куві­канням сигналізації.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що через це кувікання могла прокинутись адвентистка тьотя Таня, яка миттю б зорганізувала проти нас, потенційних кривдників своєї адвентист-ської клумби, страшний і кривавий хрестовий похід. Ікарус винувато зиркнув у мій бік, так, немовби виправдовувався, але потім його очі знову зблиснули злим вогником, і я зрозумів, що чероккі приречений.

Справді, Ікарус вирвав із землі одну з цеглин, якими було обкладено адвентистську клумбу, й, замахнувшися нею над головою, зі свистом опустив її на лобове скло. Тієї ж миті у вікні тьоті Тані спалахнуло світло, а на сходах між сьомим і восьмим поверхом замерехтіли тіні, що швидко спускалися вниз...

«Отче наш, що є на небесах, зроби так, щоб тьотя Таня адвентистка подумала, що пацани з чероккі навмисне наїхали на її адвентистську клумбу, а ті, в свою чергу, що тьотя Таня розби­ла їм за це скло», – тікаючи в напрямку закину­тих гаражів, молилися ми з Ікарусом і Мяудзе-дуном, якщо останній, звісно, знав, як це – молитися.

– Чуєш, – сказав я, – от що б було, якби Тарас Григорович Шевченко народився не тоді, коли він народився, а в 1983-му... – дурьспрапді була гарна, а після гарної дурі я завше починав молоти різну хєрню. Ікаруса ж навпаки пробивало на умняк, і він ставав мовчазним і депресивно-похмурим...

Словом, мені дурь розв'язувала язик, а йому на­впаки – зав'язувала.

Видершись на третій поверх недобудованого під час совка паркінга, оминувши всі діри в бетон­ній підлозі, провалившись у які, можна було про­летіти метрів п'ятнадцять і сказати життю «астала-віста», ми знайшли невеличку кімнатку з кількома старими шинами й мовчки повсідалися на них. І тут Ікарус дістав трофейну дурь. Але проблема полягала в тому, що в жодного з нас не було цига­рок, які можна було б використати як гільзи... Па­перу в нас теж не було. Тоді після деяких роздумів Ікарус дістав із кишені гривню й зосереджено по­чав ладнати косячину з купюри.

—Ти що, – здивувався я, – ти знаєш, скіль­ки на цій гривні бацил?

—Чого? – витріщився Ікарус.

—Бацил, так навіть сифак чепонути можна!

—І ти відмовишся від дурі через якийсь там сифак? – здивувався він.

Робити було нічого.

– Так от, – продовжив я думку, – якби Та­рас Григорович Шевченко народився, скажімов 1983-му, ну, не кріпаком, а наприклад, якимосьбезпритульним у радянському дитячому будин­ку, то з нього мав би вийти непоганий репер,що читав би жорсткий соціальний реп на всюкраїну, що не дав би різним ублюдкам зажратисяй викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й роз­пусту... А замість того гівна, яке пін малював,навчаючись у Брюллова, він би бомбив графітя-ми «разсаднікі зла», що найбільш дістають і при­гнічують і так пригнічені верстви – наприклад,

податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, ша­новні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить Всеви­шній, по-своєму геніальні... І що би, скажімо, за­вадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й пое­тичне «у всякого своя карма і свій джип черок-кі»...

—На хуй чероккі... – попросив Ікарус.

—Гаразд, – погодився я, – тоді він вийшов би на сцену в широких джинсах із матнею по коліна і хокейному балахоні й прочитав би «у всякого своя карма і на хуй чероккі»... – а під сценою в цей час був би я і я би сказав: йо, Ьі§ аасИу ТАКА8, ти в на­турі рулиш!!!

—Облиш Тараса Григоровича, – сказав мені Ікарус, – не чіпай старенького.

—Я так не можу, – пояснив я, – мені зараз треба думати, думати вголос.

—Думай, але Тараса Григоровича облиш.

—Але про що мені тоді думати?

—Ну, наприклад, про свободу...

—Чого? – не відразу в'їхав я.

—Про свободу як таку.

—Про свободу в глобальному сенсі чи в яко­мусь більш вузькому?

—А ти й так і так думай... От ми зараз вільні, абсолютно вільні...

—Я, здається, зрозумів, до чого ти ведеш, старенький...

– Це дуже гарно, бо наразі я ще сам не зовсімрозумію, до чого веду...

—Ти ведеш до того, що ми з тобою повні лу-зери, що в нас є абсолютна свобода без усяких там глобальних чи більш вузьких сенсів, а ми просто не знаємо, що з нею робити...

—Не знаємо, – прошепотів Ікарус і позіхнув.

—Але я знаю, хто знає...

—Що знає? – напівсонно пробелькотів мій кумпль.