Sasha Ushkalov - BZhD

Я вийшов з його кабінету й гучно грюкнув дверима. Секретарка-растаманка, вагітна Свє­точка, аж підскочила на стільці й відразу ж на ме­не визвірилась:

– Ти що, придурок, хочеш, щоб я народилана три місяці раніше?

Нічого їй не відповівши, я піднявся повер­хом вище, де була кріейтерська рекламна аген­ція. Там можна було покурити на аварійному балконі. І от я стояв і раптом подумав, ну, ці крі-ейтери, адже вони нещодавно оголосили набір. Може, спробувати... Може, вони мене візьмуть і я навіть отримаю замовлення розробити про­ект реклами нового засобу проти імпотенції...

Щойно я про це подумав, як на аварійний бал­кон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-роже­вих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуля­ри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...

—Гарні окуляри, – сказав я.

—Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотири­ста баксів...

—Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.

—Мої окуляри, – пояснила вона.

—Вони в тебе що, з платини?

—Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...

—То вони не з платини? – перепитав я.

—Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.

Тоді я вийшов услід за нею й пильніше приди­вився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету- в-кабінет- з-кабінету- в -кабінет-з- кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... По­тім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.

Я враз розгубився й навіть не помітив, куди по­ділася та божевільна в рожевих окулярах за чоти­риста баксів. А потім враз вирішив, а чом би й ні, адже бігати туди-сюди, пити каву, курити й хєра-чити в дартс, чим не робота? І зупинився очима на дверях із наличкою «приймальня».

Прочинивши їх, я знову побачив окуляри за чотириста баксів...

– Знаєш, – сказав я, – пильно зазираючив очі, що ховалися під ними, – мені тут подобає­ться, я хочу спробувати стати вашим кріейтером.

Вона зиркнула на мене, як на повного недоум­ка, але все ж таки підняла слухавку і, як справжня сраколизка, музично процвіріньчала:

– Семене Альтмановичу, до вас на співбесіду...

Семен Альтманович виявився доволі хитрим. Він не став розповідати мені про свої окуляри, але якось підозріло глянув на мій подраний Мяу-дзедуном писок.

– Ось, – сказав він, – тримайте, – і дав меніаркуш паперу з олівцем... – Якщо ви хочете в наспрацювати, за півгодини на цьому аркуші маютьбути дві концепції... Концепція перша – білбордсоціальної реклами, спрямованої проти хабар­ництва... Ну й... Друга концепція... Скажімо, відео-ролика про... про мобільний факінфон джей сім­сот, хай буде факінфон, жодних відомих брендів...

І я взявся за роботу, поринувши в неї з голо­вою... На рекламу я мав свої види, бо не був кріей­тером, які на неї, судячи з їхнього броунівсько-го руху, взагалі жодних видів не мали... Реклама, здавалося мені, то найперше – асоціативний ряд, ні більше ні менше... Від цього треба відштовхува­тися, це завжди спрацьовує...

Гаразд, що там у нас? Білборд-соціалка про ха­барі... Реклама факінфона... Почнімо з соціалки...

Якщо ти береш хабарі, то ти фактично прода­єшся... Тепер найпростіша асоціація... Хто ще продасться? Ну, повії, наприклад... Будь ласка, беріть, знімайте...

Нічна зупинка, на якій стоїть повія, доволі приваблива, але з фінделем під оком. Біля неї таксо, на капоті якого сидить кілька гопуватих таксистів. Вони манять повію двадцятибаксо-вим папірцем... І жовтий напис на чорному не­бі: БЕРУЧИ ХАБАРІ, ЧИМ ТИ КРАЩИЙ ЗА НЕЇ? Ну що, кріейтери, схавали?

Тепер факінфон.

Мобілка... Що особливого скажеш про мо-білку?.. месежджі, дзвінки... але слоган: ФА­КІНФОН – по ньому можна подзвонити, – імбецильний слоган, як не крути... Треба мис­лити нестандартно... Скажімо, так. Усі телефо­ни вібрують... Ось... Так... Вібрують, наче віб­ратори... Є, курвамать, є, чуєте, кріейтери, йоб ваш автомат з кавою й аварійний балкон разом із ним! Ну й долчендгабану й дартс за компа­нію! Витріть нюні, тримайте...