Sasha Ushkalov - BZhD

—Ну як? – перепитую я білявку.

—Що? – розгублено кліпає вона.

—Як тобі моє все-все?

—Повний пи... негаразд, – встигає виправи­тись вона.

—Я ж казав...

—Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...

—Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.

—Що... теж?

—Ну, і телефонної служби довіри?

—Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?

—Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «міс­цевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уяв­ляю, де опинився.

—Я мав на увазі, з кафе «Лондон».

—Якщо з кафе, то так.

—Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.

—Що? – ніяк не врублюся я.

—Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...

Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичай­ний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини на­магаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лон­дон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...

Я розгублено зводжуся й навіть нічого не мо­жу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, кон­кретно негаразд.

– Ти в разі чого, – насилу приховуючи пос­мішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.

Ідучи коридором, я думаю про траханий біз­нес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлів­ки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і дво­сторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підпи­суємо двосторонню угоду про створення спільно­го клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть як­що «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Тре­ба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок неда­леко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, про­стрелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив сво­їх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...

«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла ме­режа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один

спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так са­мо, як і я, десь заблукав, розчинився в цих під­земних катакомбах?»

Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутив­шись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під го­рілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде не­ма, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже во­ни, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і вино­шу на вулицю, де намагаюся поставити його вер­тикально. Ікарус падає. Вперто падає.

– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим

подумки погоджуюсь, але мене страшенно дра­тує, що хтось говорить про мого найкращого дру­га, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко було спитати: «падає?», «не ходить?» – словом, якось більш нейтрально.

Я різко розвертаюсь назад, чую, як Ікарус, на­че лантух, валиться на землю, і бачу перед собою телефонну службу довіри, ну, не всю, а тільки са­му білявку.

– Ти що, переслідуєш мене? – питаю я. –Бачиш, у мене вже все гаразд... Майже, –додаю,намагаючись підняти Ікаруса.

1 це мені вдається. Ікарус навіть сам починає триматись вертикально, бо, судячи з усього, на­решті прокинувся.