Sasha Ushkalov - BZhD

з тротилом, поклав поряд із собою на переднє си­діння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що са­мого Вітю підірвали разом із його джипом.

Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті по­вернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою па­пороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але ба­жання мандрувати все ж таки перемагало. Може­те уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...

—Сорі, – сказав він замість того, щоб приві­татися.

—За що? – спитав я. – Ти врятував мою па­пороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже не­ма. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...

—За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...

– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв

з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.

Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально зміни­лося. Отож, свій день народження, чи то пак

переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажирали­ся й кілька наступних днів нам було так хріно­во, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?

Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще зали­шається робити, як не думати... коли в тебе 17 пе­реломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормаль­не життя може йти мова, коли, щоб почухати яй­ця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мерт­вою обвугленою рибою, що на знак протесту об­лила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...

Я справді не уявляв...

Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаю­ться хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,

що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в об­лом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирає­ться відмовлятися від своєї затії, а я геть не розу­мію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взя­ти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тю­биків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.

– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціант­ки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?

Крити мені справді нічим, тому ми вивалює­мо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на кон­сервну бляшанку з божевільною рибою. Тиж­день тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причо­му в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.

Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а ко­ли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,

тролейбус так кидало й штормило, що могло зда­тися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.