Мария Матиос - Не плачте за мною ніколи...

І скажи, що старих людей не треба слухати… Якби ви слухали, то багато чого було би не так.

Але й ми колись не все слухали, що старі люди казали. Так що я тобі скажу, що непослухенство буде стілько, скілько світ буде. А старі будуть нарікати на молодіж. То так ведеться, відколи світ та сонце.

Але воно як старієш, то забуваєш, що було, коли ти сам молодий був. Що, давно дівки не малювалися? Ще як малювалися! Натруть на тертці буряків червоних, та вималюють писки — та й до церкви йдуть. А трохи сажі — та на брови, та й маєш! А тепер не то саме? То саме-самісіньке. Хіба лише фарба купована.

Але це друга бесіда. Я тобі колись ще розкажу, що то давно було. Буде час — таке тобі нарозказую, що будеш мати що згадувати про бабу Юстину.

А тепер тебе вчу, абись знала, що робити до ряду, коли мені прийде час умерти.

Так… За це… І за це тобі казала… — Юстина загинає пальці, в умі рахуючи щось. — …Щоби тіло на ніч не лишали саме — казала. Ага! У голови в труні покладіть лише калину й васильки, а решту не кладіть, бо решта зів'яне й засмердиться. А якби я прокинулася та устала? Ой, устану…

Але так годиться, то й мені так зробіть. Чула?

А тих, що люблять ворожити, не пускайте близько до тіла. Бо то таке можна наворожити на мертвій людині, що не одна жива, як мертва, стане! То є такі господиньки, й у нашому селі є, що на ворожці з мерця пенсію би собі заробляли. Роботи їм не дай, а дай лише дірватися в хату, де хтось спокійнився!

То гріх великий, дочко, не хочу навіть язик тою пустотою заговорювати. А як котра з них прийде, то наша сваха Петруня добре знає, хто ту справу любить, то най не свариться з ними, але тако якось легонько най з хати покаже дорогу. Виводіть попід руки надвір, нібито щось порадитися з ними хочете.

А трембітачів наймайте із Дихтинця. Щоби ані тих труб, ані гармошки не було, нічого щоби не було, лише трембіти. Увечір най Кузьма грає людям у флояру. То така жалісна музика, що серце може тріснути з плачу від тої флояри!

А трембітачі отако стануть перед хати — та так най грають, поки можуть. То музика якраз до смерті, а не до веселості, як то були зробили в нас за москалів, борони Боже! Ой, стрімголов пустилися були люди в той час, а тепер — ще гірше… Але Бог навертає до розуму дурних та не думаючих.

А як прийдуть увечір люди до тіла — вина не давайте, бо ще почнуть співати, та веселитися, то забудуть, що до мерця прийшли. А то тепер звичаю «грушки» вже нема, то нема чого коло тіла веселитися. То давно було, що приходили до небіжчика на забаву, та й тішилися, що відійшов у краще життя. А потому переінакшили все… Звичай умер, а трембіта заграла веселої.

І-і-і, Боже… Кажу тобі, що все стрімголов пішло, але що то нарікати. Самі люди винні, бо позволили таке робити.

Так що «грушки» нема, то й не нагадуйте. Тепер і так люди з розуму посходили.

Але шкода, що нема «грушки». Неньо мій як умирав, то ще люди приходили на «грушку». Висіли одно на одному, тішилися, вівкали попід стіни. А тепер якийсь такий час ніякий настав, що не втіхи, ані плачу такого, як треба. Усе якесь ніяке.

А будете людей столувати, то давайте пісної їди й усякої. Бо навіть як днина буде не пісна, то все одно хтось буде такий, що їсть пісно. Може, день який за кого тримає, може зарікся від чогось. А як їди пісної не буде — піде людина з похорону голодна. А то недобре — йти з похорону з порожнім жолудком.

Як буде осінь — яблук давайте і грушок до калачиків і горняток. Кождому горнятко, калачик і свічечку, іще грушку або яблучко, як буде врожай. Про ті яблука ніхто не збідніє, дід сад такий лишив, що мой-й-й, а люди будуть їсти ябко з Юстининого саду.

До вінків — рушники не забудьте пришпилити. Кладіть оці, що ми з тобою перебрали та пересушили. Бо я знаю: Тонця може поміняти на дорожчі. Вона вже хотіла накупити, та я не дала. А я колись купила по вісімдесять копійок — та й буде добре.

Не виходіть із віри з тими китайськими рушниками та турецькими хустками. Людям і так тепер сутужно, ні, щоби потому ще обговорювали, що фамілія гонорилася на похороні. Смерть — то не показ і не весілля. Лише на весіллі люди одне перед одним гоноряться. А смерть — не гонор. То лише друге життя. І перейти в нього треба без гонору, але й не так, щоби на збитки. Смерть сердити не можна.

А як умру в теплу годину, то холодець не будете варити, бо стануть драглі. Хто ті драглі буде їсти? Лише переведете працю. А оселедцю й завиванців з горіхами й повидлом давайте також багато. Оселедець тепер дорогий, то не кожний купить, а на похороні таки попробує за Юстинину душу. І щоби хреню накопали та цвіклі зробили. Домашні цвіклі — то таки домашні. А хреню накопаєте в городі під Іванцевим. Там хреню більше, як барабуль, родить.