Милорад Павич - Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]

КОЕН САМУЕЛЬ (1660 - 24.ІХ.1689) — дубровницький єврей, один із авторів цієї книги. Вигнаний в 1689 році з Дубровника, він помер у тому ж році по дорозі в Царгород, впавши у заціпеніння, з якого вже ніколи не вийшов.

Джерела:Образ Коена, мешканця дубровницького гето, вимальовується на основі повідомлень дубровницької жандармерії (поліції), складених пісним італійським стилем людьми без рідної мови, на основі судових актів і заяв акторів Ніколи Рігі та Антона Кривоносовича, а також беручи до уваги інвентарний перепис усіх речей з Коенового дому, проведений за час його відсутності згідно з рішенням єврейської громади Дубровника й збережений між паперами дубровницького архіву в серії Processi роlitici е criminali 1680—1689. Про останні дні життя Коена відомо з коротких повідомлень, відправлених у Дубровник з абхехаму белградських сефардів. До них додається так само й перстень, на якому в 1688 році Коен вирізав рік 1689, тобто рік своєї смерті. Щоб отримати повну картину, всі ці дані необхідно розглядати паралельно з донесеннями дубровницьких емісарів, котрих посол республіки св. Влаха у Відні, Матія Марин Бунич відіслав як спостерігачів на австро-турецьку битву під Кладово у 1689 році й котрі залишили про Коена всього кілька речень, у яких повідомляли, що в тій роботі було «більше полови, ніж зерна».

Сучасники описують Самуеля Коена струнким чоловіком з червоними очима й одним сивим вусом, що суперечив його юному вікові. — Скільки його знаю, він завжди мерз. Може, лиш трохи відігрівся за останні роки — сказала якось про нього його мати, пані Клара. За її словами, по ночах уві снах він багато й далеко мандрував, через що зранку, бувало, прокидався змучений і брудний, а часом накульгував на одну ногу — аж доки не відпочине від своїх снів. Мати говорила, що в той час, як Коен спить, вона завжди відчуває якийсь дивний неспокій, і пояснювала це тим, що уві сні він поводить себе не як єврей, а як людина іншої віри, котра і в суботу їздить у снах верхи й часом співає крізь сон восьмий псалом, той, що допомагає знаходити втрачені речі, лише на християнський лад. Окрім жидівської, він володів іспанською, латинською і сербською, а по ночах, у своїх снах, бурмотів щось якоюсь дивною мовою, якої не знав удень і котра, як виявилось пізніше, була волоською. На похороні він мав страшний рубець на лівому плечі, як від зубів. Він прагнув побачити Єрусалим, а уві сні справді зрив місто на березі часів і ходив його вулицями, притрушеними сіном і тому тихими, жив у вежі, заставленій комодами, завбільшки з невелику церковцю, і слухав джерела, подібні до дощу. Та незабаром виявилося, що місто, яке він бачить у снах і приймає за Єрусалим, — ніяке не святе місце, а Царгород, що незаперечно підтверджувалось одною гравюрою Царгороду, яку Коен придбав, скуповуючи давні карти неба і землі, міст і зірок, і на якій він упізнав вулиці, площі й вежі зі своїх снів. Коен володів деякими безсумнівними здібностями, проте, на думку пані Клари, вони не мали жодного практичного застосування. Спостерігаючи за тінями від хмар, він визначав, з якою швидкістю летять вітри в небі, він добре пам'ятав зв'язки, події й числа, проте швидко забував людей, імена і предмети. Дубровницькі горожани запам'ятали його незмінно стоячим перед вікном своєї кімнати в ґето, з глибоко опущеним поглядом. Насправді в той спосіб він читав свої книги, що лежали перед ним на підлозі й аркуші яких він гортав пальцями своїх босих ніг. Якось до требинського Шабляк-паші дійшли чутки про дубровницького єврея, котрий добре плете кінські перуки, і за якийсь час Коен поступив на службу до паші, де підтвердив, що розмови про нього не були порожніми балачками. Він доглядав за ошатною кінською гробницею паші, що стояла над морем, і плів перуки, які на свята і в походах одягалися пашиним вороним на голови. Коен був задоволений своєю службою, а самого пашу мало коли й бачив. Натомість, він часто зустрічався з його воїнами, спритними в бою і в сідлі. Порівнюючи себе з ними, він і помітив, що уві сні ставав начебто швидшим, аніж був на яві. Зробивши такий висновок, він переконався в його правдивості своїм власним і надійним способом. Уві сні він бачив себе під яблунею з оголеною шаблею в руках. Була осінь в тому сні, і, тримаючи клинець у руці, він чекав, коли подме вітер. Коли це врешті сталося, з дерева глухо почали падати яблука, ніби десь далеко били копитами коні. Перше яблуко, що зірвалося з гілки, він підхопив шаблею і розрубав навпіл. Коли він прокинувся, надворі була осінь, як і у сні. Він позичив шаблю, вийшов через браму Піла й зійшов під міст. Там росла яблуня, і він став чекати на вітер. Коли той дмухнув і яблука почали падати, він зрозумів, що жодного з них йому не наздогнати шаблею. Так воно й було насправді, і Коен переконався, що в сні він дійсно швидший і спритніший, аніж удень. Може, було так через те, що у снах він вправляв свою майстерність, а вдень ні. Він часто бачив себе в сні у темноті, рухаючись крізь яку він тримає у правій руці шаблю, а на ліву намотує довгу верблюжу вуздечку, другий кінець якої підтягує до себе в темряві хтось інший. Його вуха наповнені густою мрякою, і крізь ту мряку він чує, як хтось у пітьмі здіймає на нього шаблю і як, розтинаючи темінь, до його обличчя наближається сталь, та він незмильно відчуває її і підставляє свою зброю навперейми тому змахові й невидимому клинцеві, який і справді зі скреготом вивалюється з темряви на його шаблю.