Милорад Павич - Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]

— Подумати тільки, яка проникливість! — вигукує вона на цьому місці і, зауваживши його порожню склянку, додає:

— Одної склянки досить, двох буде мало!

Тим часом ім'я д-ра Сука кожного другого літа знову опускалося в капелюх за дверима, що пахли згірклими замковими вічками. Він ніколи про це не знав, як ніколи не знав і результатів. В той час він кашляв з таким відчуттям, ніби висмикував зі своїх коренів якесь сплетіння жил, яке так глибоко всмокталось і вросло в його плечі й шию, що ледве відривалося. Іспити тепер проходили частіше, і головував на них завжди хтось інший. В д-ра Сука була одна студентка, яка рано облисіла, але по ночах пес лизав їй тім'я, і тому на голові в неї виросло густе рябе хутро. Вона була добряче вгодована і не могла зняти з пальців своїх перснів, носила брови, схожі на малі риб'ячі кістяки, а на голові — вовняну панчоху замість шапки. Спала на своїх дзеркалах і гребенях і свистіла, шукаючи по снах свого малого сина, котрий лежав біля неї, через що дитина не могла спати. Тепер вона екзаменувала д-ра Сука, а дитя те, невиспане і голомозе, сиділо коло неї. Щоб все це закінчилося швидше, д-р Сук відповідав на іспиті відразу й дитині. Коли після всього він прийшов нарешті до батьківського дому і сів їсти, то виглядав таким втомленим, що мама занепокоєно глянула на нього і сказала: — Вважай, Сашо, твоє майбутнє згубить тобі минуле! Погано виглядаєш. Треба знайти якусь дитину, щоб походила тобі по плечах.

Останнім часом у ньому й справді проростали і розпускалися незнані сорти голоду, і, як овоч, швидко дозрівала тягуча й безпричинна надія, що помирала разом із голодом після першого ж проковтнутого шматка їжі.

— Чи знаєш ти, скільки ротових отворів мають євреї? — запитала його в той день мати, доки він їв. — Звичайно, що не знаєш... Про це писав хтось, кого я недавно читала, здається, що д-р Сук. Це було в той час, коли він займався дифузією біблійних понять у степах Євразії. Опираючись на дослідження, які проводились ним ще в 1959 році в місцевості Челарево на Дунаї, він встановив, що там знаходилось поселення зовсім невідомої нам популяції, значно примітивнішої і за антропологічними характеристиками давнішої від аварів. Він вважає, що там поховані хозари, які прийшли з Чорного моря на Дунай ще в VIII столітті. Зараз уже пізно, але нагадай мені завтра, як прийдеш на день народження до Джельсоміни, я прочитаю тобі одну дивовижну сторінку, на якій це описано. Надзвичайно цікаво...

З тою обіцянкою д-р Ісайло Сук прокинувся і знайшов у себе в роті ключа.

Коли він вийшов на вулицю, полудень був хворий, якась сліпуча чума роз'їдала сонячне сяйво, висипки й чиряки повітря множились і вистрілювали в небо епідемією, яка захоплювала хмари, а ті від цього гнили й перегнивали в усе швидшому леті.

У тижня пішли місячні, а його неділя смерділа вже наперед і пускала вітри, як каліка, що виздоровлює. А там, у глибині поїдженого коростою неба, синіли втрачені Сукові дні, здалеку мізерні й живі-живесенькі, без календарних імен, в юрбі, яка весело віддаляється, звільнена від нього і його турбот, залишаючи за собою пилюку...

Один із вуличних хлопчисьок, які розважалися, міняючись штанами, зупинився тоді перед кіоском, де д-р Сук купував газети, і запісяв йому штанину. Д-р Сук обернувся з виглядом людини, яка тільки ввечері помітила, що ґудзик на її штанах увесь день був розстібнутим, але тут якийсь зовсім незнайомий чоловік з усієї сили заліпив йому долонею по щоці. Оскільки надворі було холодно, д-р Сук відчув крізь ляпас, що рука в напасника дуже тепла, і серед болю це здалося йому навіть дещо приємним. Він повернувся до нахаби, готовий з'ясовувати стосунки, та раптом відчув, що його намочена штанина прилипла до газети. Тут його вдарив ще один чоловік, який до того чекав на решту за свої газети.

І тоді д-р Сук зрозумів, що найкраще для нього буде просто піти, що він і зробив, так нічого й не втямивши, крім того хіба, що другий ляпас пахнув цибулею. Та часу на роздуми не залишалося, бо навколо вже збиралися інші перехожі; удари почали ляскати, як щось цілком природне, і тепер д-р Сук почав відчувати, що дехто з тих, хто відважував йому ляпаси, має холодні руки; це було великою приємністю в усій тій історії. Він зігрівся. Ця пригода мала ще один сприятливий момент. Він і справді не мав часу думати, бо між двома ляпасами таки мало що можна придумати, але все ж помітив, що ляпаси часом пахнуть потом і що женуть вони його в напрямку від церкви св. Марка до площі, тобто тим шляхом, яким він і сам збирався пройти, шляхом, що веде просто до крамниці, де він хотів дещо купити. І він віддався ляпасам, які наближали його до мети.