Милорад Павич - Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]

— Коли задзвонило вперше, я був у Індії, другі дзвони почув у Ліпідії, а з третіми ввійшов у своє тіло... Тоді Бранкович зав'язав йому волосся Соломоновим вузлом, вплів у косицю ложку з глоду, призначив ім'я Петкутин і випустив у світ. А сам одягнув собі на шию мотузок з каменем і відстояв так літургію на середпісну неділю.

Щоб все було, як у людей, батькові, звичайно ж, треба було вкласти в груди Петкутина і смерть. Цей зародок кінця, ця мала і ще неповнолітня Петкутинова смерть була спершу боязкою і недолугою, невибагливою в їжі та хирлявою в членах. Але вже й тоді вона безмежно раділа, що Петкутин росте, а ріс він так швидко, що в його мережаних рукавах скоро змогли б літати птахи. Незабаром смерть Петкутина стала швидшою і розумнішою за нього, та й небезпеку помічала раніше, ніж він. А потім ніби зустріла суперницю, про яку ще йтиме мова. Вона стала нетерплячою, ревнивою і привертала до себе увагу в той спосіб, що викликала у Петкутина сверблячку на коліні. Коли він шкрябав те коліно, його ніготь виписував на шкірі букви, які можна було прочитати. Так вони розмовляли. Особливо не терпіла смерть хвороб Петкутина. А батько змушений був наділити Петкутина і хворобою, щоб він якнайбільше був подібний до живих створінь, бо хвороби для живих — то свого роду очі. Бранкович подбав про те, щоб хвороба Петкутина була якомога невиннішою, і нагородив його квітковою лихоманкою, тою, що приходить навесні, коли трави колосяться, а квіти засівають воду й вітер своїм пилом.

Бранкович поселив Петкутина у своєму маєтку в Далі, в будинку, кімнати якого завжди були переповнені хортами, що загризали до смерті швидше, ніж виїдали свої миски. Один раз на місяць слуги вичісували гребенями килими і витрушували з них довгі пасма різнобарвної шерсті, схожі на псячі хвости. Кімнати, в яких жив Петкутин, з часом завжди набирали одних і тих самих барв, і за ними житло Петкутина можна було відразу пізнати серед тисячі інших. Сліди і плями, які він і його піт лишали за собою на скляних клямках, подушках, сидіннях і бильцях, на люльках, ножах і вушках горнят, переливалися райдугою тільки йому притаманних кольорів. Це було своєрідним портретом, іконою чи підписом. Часом Бранкович зустрічав Петкутина в дзеркалах того просторого дому, вмурованого у зелену тишу. Він учив його, як поєднати свою осінь, зиму, весну і літо з водою, землею, вогнем і вітром, що їх людина теж носить у своїй утробі. Величезна праця, яку належало зробити, тривала довго, думки Петкутина покрилися мозолями, м'язи пам'яті були напружені до краю, а Бранкович у цей час учив його читати лівим оком одну, а правим — другу сторінку книги, писати правою рукою по-сербськи, а лівою — по-турецьки. Потім приохотив його до книг, і Петкутин з успіхом почав знаходити в Піфагора сліди Біблії , а підпис свій ставив так швидко, як ловлять муху.

Одним словом, він зробився гарним і вченим хлопцем, і тільки часом можна було зауважити ледь помітні ознаки, що відрізняли його від інших. Так, наприклад, в понеділок увечері замість наступного дня він міг вийняти якийсь інший свій день з майбутнього і використати його зранку як вівторок. Коли ж надходила черга вийнятого дня, він ставив на його місце збережений вівторок — і рівновага таким чином відновлювалась. Зрозуміло, що від цього нитки, якими були зшиті його дні, не могли лягати гладко, в часі з'являлися тріщини, але Петкутина все це тільки розважало.

По-іншому було з батьком. Він безперервно сумнівався в досконалості свого витвору і, коли Петкутину виповнився 21 рік, вирішив пересвідчитись, чи може той у всьому зрівнятися зі справжніми людьми. Він міркував так: живі його перевірили, тепер треба, щоб його перевірили і мертві. Бо тільки тоді, коли й мертві дозволять себе надурити і, глянувши на Петкутина, повірять, що перед ними — справжня людина з крові і плоті, яка спершу солить, а потім їсть, — тільки тоді можна буде вважати, що спроба вдалася. І, вирішивши так, Бранкович знайшов для Петкутина наречену.

Оскільки вельможі у Волощині завжди тримають біля себе одного тілоохоронця і одного хранителя душі, то й в Бранковича колись було так. Серед хранителів його душі був один цинцарин, який говорив, що все на світі — істина, і мав красуню-дочку. Дівчина взяла все краще від своєї матері, тому після народження дочки та назавжди стала потворною. Коли дівчинці сповнилось десять років, мати показала їй своїми гарними колись руками, як місять хліб, а батько підкликав її до себе, промовив, що майбутнє — то не вода, і віддав богу душу.