Милорад Павич: Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]

— Звідки? — запитав мене тут Никон, ніби чув мої думки, але я змовчав. Змовчав, бо знав звідки. Час приходить не з землі, він іде з підземелля. Час належить Сатані, його носить у кишені Нечестивий, як клубок ниток, і відмотує його за таємними правилами своєї незбагненної економії. І забирати його треба силою. Бо якщо в Бога можна просити і отримати від Нього вічність, то протилежне вічності — час — можемо взяти лише у Сатани...

На святого апостола Юди, брата Господнього, кир Аврам зібрав нас і сповістив, що ми покидаємо Царгород. Вже все було сказане, роздалися всі вказівки на дорогу, коли раптом між Никоном і тим анатолійцем Масуді зайшла коротка й сильна сварка, аж Никонові нижні повіки затіпалися, як у пташки, і закотилися нагору. Впавши в гнів, він згріб руками вже зібрану в дорогу торбу Масуді (ту саму з арабським глосарієм, якого я вже знав напам'ять) і шпурнув її в огонь. Проте, Масуді це майже не схвилювало; він тільки повернувся до кир Аврама і сказав йому:

— Подивись на нього, господарю, це той, що сцить хвостом, а в його носі немає перетинки!

Тоді всі погляди звернулися до Никона, а кир Аврам зняв зі стіни дзеркало й підсунув його Никону під ніс, як мерцю. Ми всі наблизили свої голови, і дзеркало справді показало, що Никон не має перетинки між ніздрями. Так усім іншим відкрилося те, що мені було відомо вже давно, — що мій побратим у ремеслі, Никон Севаст — Сатана душею. Втім, він і сам того не заперечував. Але я не дивився, як усі інші, йому під ніс. Я дивився в дзеркало і раптом побачив у ньому те, що всім довкола мене вже давно, мабуть, було відомо. Обличчя Никона Севаста, що так сильно нагадувало мені якесь інше, знайоме раніше обличчя, було майже точною подобою мого власного. Як близнюки, ходили ми по світу й місили Божий хліб диявольською сльозою.

Тієї ночі я відчув — пора! Коли людина проводить своє життя в дрімоті, ніхто з її ближніх не думає, що одного дня вона таки прокинеться. Так було і з Никоном. Я не належу до тих, хто труситься від страху, коли їхня рука у сні спадає з ліжка, але Севаста я боявся. Його зуби носили точний відбиток моїх костей. Проте я все ж пішов. Я знав, що диявол завжди ступає на крок позаду людини, і сам ішов на крок за ним, повторюючи кожен його слід, тому він мене й не помітив. Я давно зауважив, що серед всіх паперів із величезної книгозбірні кир Аврама Бранковича особливу увагу Никон уділяє хозарському глосарію — особливого роду азбуці, навколо якої ми, писарі, трудилися, виконуючи завдання впорядкувати текст про походження і зникнення, звичаї й війни одного неіснуючого вже народу. До історії того народу Аврам Бранкович виявляв особливе зацікавлення, не торгуючись, скуповував старі тексти і наймав людей, які хапали для нього «язиків» — тих, хто знав що-небудь про хозарів , а часом розсилав по різних містах слуг, щоб ті впіймали йому когось з ловців снів, вміння яких походить від давніх хозарських знахарів. Зосередивши свою увагу на тих записах, які серед тисячі інших сувоїв з книгозбірні Бранковича цікавили Никона найбільше, я вивчив Хозарський словник Бранковича напам'ять і почав спостерігати, що з ним робитиме Никон. Проте до згаданого вечора Никон не робив нічого незвичайного. Аж тепер, після випадку з дзеркалом, він один, без нікого, піднявся на верхній поверх вежі, узяв папугу, посадив його на світильник і сів слухати, що той говоритиме. Папуга кир Аврама часто говорив віршами, які, як вважав наш господар, були поезіями хозарської царівни Атех , отож ми, писарі, мали завдання записувати для хозарського глосарія кир Аврама все, що вимовить папуга. Проте того вечора Севаст не записував. Він просто слухав, а пташка говорила:

Часами давні весни, наповнені теплом, пахучі, зацвітають у нас знову. І ми проносимо їх крізь нинішню зиму, захищаючи своїми грудьми. А тоді, одного дня, ті давні весни починають захищати наші груди від морозу — тоді, коли ми опиняємося з того боку шиби, де мороз є вже не тільки візерунком. Одній такій моїй весні минає вже дев'ята зима, а вона усе ще мене гріє. Придумай тепер, у цій зимі, дві такі весни, що з з'єднуються між собою, наче дві левади запахами. Ось що потрібно нам замість плаща...

Коли пташка закінчила говорити, я відчув себе неймовірно самотнім, у своїй схованці, без весни в душі, і єдина лиш згадка про нашу спільну з Никоном Севастом молодість ще залишалася як світло в моїх спогадах. Вічне світло — подумав я, коли Никон узяв пташку й розсік їй ножем язика. А тоді він підійшов до Хозарського словника Аврама Бранковича і почав палити у вогнищі аркуш за аркушем. Разом з останнім, на якому рукою кир Аврама було виведено