Юрко Іздрик - Воццек & воццекургія

Не виключено, що хтось скаже: але ж у цьому знову претензії бути Европою, знову гістеричне й, по суті, принизливе ламання вікна туди, куди культурні люди входять, коли треба, через двері. Це було б, здається, несправедливою критикою «Воццека», твору, який, ведучи розмову з ґлобальною культурою, є її частиною. Уявімо собі переклад «Воццека» мовою будь-якої країни, яка не має радянського минулого. Читач перекладу потребував би такого самого глосарія, як і читач український. Читачеві перекладу не було б потрібно, натомість, пояснення своєрідної культурної ситуації, в якій «Воццек» появився, бо розуміння її не є передумовою для інтеліґентної зустрічі з твором.

На задній окладинці книжкового видання «Воццека» серед схвальних відгуків поміщено й проникливу заувагу Андруховича, який єдиний серед коментаторів звернув увагу на очевидне — на приналежність твору до, як він висловлюється, «усього цього (перепрошую) «постмодернізму». Знаючи своєрідне розуміння постмодернізму та й неґативне ставлення до нього в деяких колах, де обговорюються питання української культури, можна зрозуміти і лапки довкола контроверсійного слова, і вибачення за нього. Але вибачатися, в принципі, немає за що. «Воццек» — це глибоко постмодерний твір, що й стало ясно з нашого обговорення (хоч і ми уникали дражливого терміну). Ба більше, «Воццек» — це елегантний, суверенний портрет постмодернізму, мальований зсередини автором, який віртуозно володіє його стилем мислення й мовлення. Нарешті це черговий доказ, що в постмодернізмі можливе вельми задовільне поєднання речей, які далеко не завжди є сусідами в літературі: викликання неабиякої читацької насолоди (безпосередньої, спонтанної) та неупрощеного осмислення нетривіяльних питань.

Біль повернувся вночі. [9] « Біль повернувся вночі » — саме так починався варіант «Воццека-85». Вже на початку роману ми натрапляємо на ремінісценцію перших слів преамбули трактату Бенедіто Оссекуса «In silentio et spe» (1623 р.): «Мій біль, укоханий Хімічною Зіркою, повертається щоночі». Отже, вже перший деміургійний знак «Воццека» дає нам можливість запідозрити його внутрішню текстову енциклопедію у причетності до містерійного корпусу пізніх розенкрейцерів. Одночасно виникає алюзія із початком апокрифічного кастанедівського тексту «Площі Ікстлану» (російський переклад В. Пєлєвіна): «Боль, что всегда возвращается…» [Тут і далі у примітках — тексти коментарів Володимира Єшкілєва з корпусу «ВОЦЦЕКУРГІЯ БЕТ. Коментарі до „внутрішньої енциклопедії“ роману Іздрика „Воццек“», які складають у паперовій книзі окремий розділ. Вступ до цих коментарів наведено після тексту «Воццека». — Примітка верстальника. ] «Знову, — з роздратуванням подумав він. І знову, і знову, і знову». Знову, отже, доведеться терпіти до ранку. А це — невідомо скільки. З тієї пори, коли час втратив свою однозначну розмірність, невідомість чекання зробилася звичною. Якщо тільки до цього безглуздя можна звикнути. «Знову і знову і знову», — знову і знову повторював він.

Найкраще було лежати не рухаючись, але нерухомість теж ставала нестерпною, до того ж він відчував, що рано чи пізно доведеться вставати за малою потребою. Рано чи пізно. Чи може таке бути — рано або пізно? «Якщо я встану зараз, це буде «рано» чи «пізно», га?». Він сповз із ліжка, намагаючись не підводити голови, і так, перегнувшись навпіл, рушив до унітаза. Замість звиклих чотирьох йому довелося зробити вісім кроків. Кожен з них відлунював новою хвилею болю. «Час уже, певно, скористатися правом ходити під себе», — подумав він. «Знову і знову. Як це, очевидно, мило — пускати помалу рідину у будь-який час. У будь-який зручний для вас час. Ви почуватимете себе зручно навіть у критичні дні! Мете себе! Як птахи небесні! [10] « Ви почуватимете себе зручно навіть у критичні дні! Мете себе! Як птахи небесні! » — не останній приклад того, з якою деконструктивною іронією ставиться автор не лише до власного письма, але й до мови як такої. Алітерації, фонетичні неоковирності, графічні особливості слів і словосполучень, ритміка фрази цікавлять Іздрика чи не більше, ніж побудова наративного простору. Звідси здебільшого й походить специфіка таких розділів, як «Про мудаків», «Молитви», «Вороги та колаборанти», «І Бойль і Маріотт». Втім, здається, Іздрик дивиться навіть на власну іронічність як на «іроніку-в-собі»: « Як птахи небесні » означає тут не євангельську метафору, але, швидше, ремікс гемінґвеївського «Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних!» («І сонце сходить. Фієста», книга друга, розділ дванадцятий). Скористайтесь вашим правом, цим найвищим досягненням демократії!»