Юрко Іздрик - АМтм

Педераст Оркі повернувся десь за півгодини і виглядав уже доволі підпитим.

— Чого це ти на моєму ліжку? — запитав він майже жартома, але в той же час агресивно.

— Старий, не вийобуйся, — сказав я. — Пляшку приніс?

Тут він зненацька схопив мене за комір і зірвав із ліжка. — Жартуєш? — прохрипів. — Я тобі зараз покажу жартувати зі мною, — і професійним прийомом заламав мені руку за спину, ще й довбонув ліктем по плечах. — Бачиш, я сильніший від тебе, — просичав мені у вухо.

— Що ж ти мене б'єш? — здавлено запитав я. — Ми ж домовились. Я тобі бабулі дав. Де водяра?

Оркі відразу відпустив мене і знічено прошамкотів:

— А-а-а, водяра… блядь, забув, зараз принесу, там ще повинно було залишитися.

Повинно було залишитися. Повинно було залишитися. Ні, я таки, здається, влип. І це були мої останні гроші.

Оркі вибіг з палати, за хвилю забіг назад і радісно повідомив:

— У мене дві новини, погана і погана, з якої починати?

Довбаний мєнтяра, підар горбатий, випив усе. Говорити з ним далі не мало жодного сенсу. Але він не вмовкав:

— Та ти не переживай, не переживай, тезко, тут у пацанів теж бухло нехіле водиться, от тільки в Міші не бери, — він показав на крайнє ліжко під стіною, — бери в Бориса — (ліжко поруч) — він сьо'дні вижрав майже літру, і так завтра ні хуя не пам'ятатиме. Взагалі Вітьок (мій сусід) має найбільші запаси, він тут приторговує, але він нарваний, з ним краще не зв'язуватися, він навіть продавати не завжди хоче.

Оркі все торохтів і торохтів, потроху западаючи в сон, торохтіння перейшло у белькіт, потім у мурмотіння, і нарешті він заснув і вмовк, а я почав заглядати під ліжка. Справді, майже в кожного стояла пляшка. Я підійшов до ліжка Бориса і став навколішки. Коло самого коліщатка за мінеральною водою стояла майже повна чвертка. Трохи повагавшись, я простягнув руку, і тут просто переді мною загорівся спроектований на розсипані LCD-кристали радянський плакат «Пьянству-бой!».

— Ой бля, Діл, тебе тут тільки бракувало!

«Старий, на хуя тобі пити, подумай, ти ж лікуватися сюди прийшов», — висвітлився черговий напис.

— Та ну тебе на хуй, яке твоє собаче діло. От ще лиш ти не боровся за мою тверезість.

«Пьянство — лишь первый шаг к серьезным преступлениям», — проступило просто на етикетці чвертки. Діл, як досвідчений слідчий, чергував агітацію і психоаналіз.

Я простяг до неї руку, але клятий жартівник Діл щось там покерував своїм плазмовим скріном, кульки обплели пляшку чорними мацаками, і мені не вдалося навіть зрушити її з місця.

— Та старий, май же совість! — мало не закричав я. — Мені треба випити, я хочу хоч трохи поспати.

До мого обличчя під'їхала камера і прожвинділа спотвореним голосом: «Невже в тебе зовсім немає сили волі? Це ж твій реальний шанс вийти із запою».

Але ж і влип я, курва мама. Довкола самі психи. Будь-який алік зрозумів би мене без слів. А ці — довбані психи. Справжні психи. І підараси.

Я продовжував смикати чвертку, але вона не піддавалась ні на йоту, натомість почали з'являтися нові антиалкогольні плакати радянської доби, а пізніше пішли якісь похабні куплети: «Трезвый за щеку дает девкам-второгодкам, а пьянчуга в рот берет за бутылку водки»; «Трезвый девушек ебет во все дыры с руганью — у тебя и не встает, импотент обструганный»; «Трезвый трахнет малолетку, а тебе хоть хуй в розетку»; «Водка-яд, табак-отрава — алкоголику забава».

«Цікаво, яке справжнє прізвище цього ідіота», — чомусь подумав я.

«I'm Влад. Влад Рогожин. Я етнічний москаль, себто глитай або ж павук. Але зауваж: роблю україномовну газету і пишу українські вірші», — з'явилося під останнім куплетом.

— Та подавись ти своїми віршами! — вигукнув я. — І віддай пляшку, скотино!

«Пьянство — лишь первый шаг к серьезным преступлениям», — пішло у відповідь по другому колу.

Я безсило розпластався на підлозі. Враг візьми! Невже секретні служби розробляли свої високі технології лише для того, щоб якийсь долбойоб не давав мені зробити рятівного ковтка? Буває ж таке. «Халепа, халепа, — вертілось у хворій голові. — Але як з неї виплутатися?» Почувався я дедалі гірше. Чи то справді рівень алкоголю в крові впав до небезпечної поділки, чи то події останніх годин так на мене вплинули — несуттєво. Головне зараз було добути бодай кілька грамів горілки.

Повзучи навкарачки, я заглядав попід ліжками, і хоча пляшок було вдосталь, чомусь усі варіанти видавалися мені непевними, аж поки я не доповз до лігва Вітька. У нього справді виявився цілий склад — дві трилітрові банки «Спирту споживчого» і повна півлітра «Володара». Однак усе це було закоркованим, а зчиняти зайвого шуму мені не хотілося, тому я вирішив перевірити ще й тумбочку. У тумбочці був зразковий порядок, що видавав у Вітькові колишнього зека. За шклянкою з фломастерами й зубною щіткою стояла подарункова фляга «Троіцкославской особой», яка саме в силу своєї «особості» й подарунковості не надавалася до конфіскації. Від усього цього я сповз у стан паралізуючого ступору і знову розпластався на підлозі. Долілиць. LCD-ки, на які проектувалися найконтроверзійніші сторінки «Ар Кастри», збиралися в купку довкола «Володара». Коли їх назбиралося жмені три, вони замість того, аби утворити PJ-drum, полізли пляшкою вгору, і, проникаючи під корок (відсутність реальних розмірів, вочевидь, дозволяла їм проникати в найменші шпарини), почали виповнювати посудину. Всупереч логіці (адже об'єму в LCD-ках теж не було) рівень горілки почав підніматися, і невдовзі омріяна мною рідина потекла на підлогу (хоч корок і не летів).