Юрко Іздрик - АМтм

— А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А лошадь Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі зємлі — размажет в пізду!

— Послухайте, я не збираюся стрибати з потяга, — достатньо різко відказав я, — а якщо Ви натякаєте на колаборацію, то знайте, що ніколи…

Я не встиг завершити фразу, бо мен-ін-блек вихопив пістолет (цього разу справжній), втиснув його мені просто в сонну артерію і зашипів:

— Ти, падло, тут не вийобуйся багато, треба буде, і з потяга вискочиш, а треба буде — і з вікна. Все, аудієнція закінчена. Пішов на хуй! — І він грубо зіштовхнув мене з крісла.

Я піднявся й поплентався до виходу.

— Не прощаєтеся? — запитала Леббенч.

— Не прощаюсь.

— І це правильно. Я завжди вважала Вас надзвичайно розумною людиною. Сподіваюся, попереду в нас із вами довге і щасливе життя.

— Сподіваюся, ні, - видушив я із себе й зачинив двері.

Отакі от, з дозволу сказати, непорозуміння траплялися зі мною під час позашпитальних прогулянок.

Тому нема нічого дивного, що, коли в Зондерборґу я зупинився на перехресті, очікуючи червоного, а поліцай із протилежного боку поманив мене пальцем, наєвропеїзовані нерви мої не витримали і я побіг геть.

Бігти увечері незнайомим містом — заняття малоприємне. Тим більше, що чим далі було від центрального бульвару, тим заплутаніші робилися вулички, тим менше було асфальту, менше, власне кажучи, вуличок і стежок, а траплялися здебільшого якісь будівельні містки, перекинуті через котловани, чи навіть просто дошки, перекинуті через калюжі, покинуті просто неба труби, трупи і кабелі.

Балансуючи на вузьких дошках, пірнаючи в глухі двори і перелазячи через високі бюргерські паркани, я все повторював на якутський манір: «Однако який-небудь Женя Колбасін може спати під колесами фольксваґена, однако, а я зі своєю бездоганною репутацією й розлогою генеалогією мушу переховуватися, як заразний щур… де справедливість, однако?.. де, курва, ліберальні цінності?.. де, блядь, product placement [7] Мистецтво впровадження (англ.). ?.. де, русіш швайне, my sent identity [8] Пияцька ідентифікація (англ.). ?.. і де, в пизду, мій funny farm [9] Божевільня (англ. сленґ). ?

Отак повторював я собі в такт бігу, аж поки не опинився під якимось освітленим нічним кублом, з якого саме вивалювала група молоді.

— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

— Хто? Хто?

— Іржон.

— Де?

Мене зідентифікували. Це були студенти, які вивчали в місцевому університеті основи риболовлі, чи що. Їхня обізнаність в літературі мене підкупила, і я подався з ними на якийсь флет продовжувати вечірку. Дуже швидко повернувся добрий настрій, а що в найближчому підворітті було пущено по колу чималенький джойнт, за якісь чверть години я вже вважав цих спудеїв своїми найкращими друзями. Від трави мене не лише попустило, а й добряче розвезло, і я почав безсоромно випендрюватися, розповідаючи довколалітературні анекдоти й бувальщини, похваляючись запанібратством із класиками та можновладцями. А коли зазвучав рок-н-рол, я скинув блюзку й подався танцювати з тією самою немитою білявкою. Наскільки все це жалюгідно й смішно виглядало збоку, я не усвідомлював. Окрім того, — від трави чи від чогось іншого, — почалися короткотривалі втрати пам'яті, і коли я вчергове прийшов до тями, виявилося, що ми з кількома хлопцями простуємо нічною вулицею. Йдемо за гашем, як було сказано.

Дорогою я відчував якийсь неспокій, чи, краще сказати, дискомфорт. Довго не міг зрозуміти, в чому справа, поки раптом не усвідомив: я йшов без штанів! Недарма хлопці трималися від мене на дистанції. «Е-е-е, пацани, заждіть, а де мої джинси?» — запанікував я, і аж тут вони зареготали і кинулися навтьоки. Відбігши на безпечну відстань, вони зупинилися й, показуючи на мене пальцями, аж корчилися від сміху. Бісові діти! Вони просто зробили мене в хуй!

Відсміявшись, студенти зникли за рогом, а я залишився на темній вулиці в самих майтках. Що ж, штани штанами, але найвищий час був повертатися до шпиталю. Я й гадки не мав, де саме знаходжуся, тому рушив, керуючись залишками інтуїції.

З моїм топографічним ідіотизмом віднайти шпиталь увечері завжди було складно, та все ж я жодного разу не заблукав, єдиною проблемою було відшукати вхідні двері, які чомусь постійно виявлялися з іншого боку.

За якісь півтора години (а час і відстані безжально розтягувалися — наслідок викуреного драпу) я успішно добрів до парку, в якому зазвичай ховався шпиталь. Якими ж були мої здивування й розгубленість, коли парк виявися порожнім! Я обійшов його з десяток разів вздовж і впоперек (заглядаючи при цьому навіть під кущі), але шпиталю не було! Цей сраний будинок скорботи просто звалив, не дочекавшись мене! Transporter грьобаний! Довбаний катафалк! Де ж тепер я буду лікуватися, їбі його мать?! Де їстиму свою улюблену кашку? Де даватиму свідчення?