Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Першими потяглися черепахи. Вони повзли, невміло перебираючи лапами, схожими на ноги карликових слонів. Вони розсували чистокровними юдейськими дзьобами вологу траву і повертали за тьмяним імлистим сонцем невидющі очі рептилій. Вони безнадійно залишали по собі кладки яєць, непотрібних тепер навіть хижакам. Вони ступали по листю, гілках, торішніх трупах тварин, вибілених мурашками, і трупах торішніх трав, вибілених квасними дощами, по мокрому, розлізлому смітті, по мощах і печерах, мочарах і захаращених звалищах, битому шклі, піску й камінні, по мушлях і тінях дерев, по забутих шляхах, по шпалах, по глині і глиці, по лататті, котре встеляло дно висхлих озер, і по щебеню узбіч, і по лискучому тілі асфальту, і по гладеньких плитах відкритих терас, перечіпаючись через гілки плюща, торуючи кола спустілих лігвищ, легко долаючи пороги спорожнілих осель, і важко тупаючи по вистиглому дереву підлог, вкритому газетами, шматтям, домашнім мотлохом.

Черепахи відчули це першими, що якраз і не дивно — адже саме вони тримали на собі землю. За ними потяглася різна потолоч — вертляві вужі, кистепері риби, плямисті, мов хворі екзотичною екземою, саламандри.

Всі решта вирушили тоді, коли у цьому вже не було ніякого сенсу. Вже узгір'я були всіяні мертвими черепашими панцирами, що їх до останку виссали зграї ненаситних колібрі, аби звити собі в них нові просторі гнізда. Вже водорості вийшли на узбережжя, і чисте холодне повітря спускалося із засніжених вершин, витісняючи сморід і морок. Вже білі кудлаті хмари вляглися на видноколо, влаштувавши надійну небесну огорожу нашому пласкому світові. Вже піднімалися з найглибших океанських западин нові, майже прозорі мешканці, котрі ніколи не бачили сонця, й далекі айсберги розтріскувалися, мов стиглі горіхи, відкриваючи очеревину кришталевого соку. Старі колодязі невпинно росли вглиб, сягаючи правічної, не призначеної для уст води. Натомість верхівки дерев ховалися в такій високості, що годі було сягнути зором. Пустельні трави вибухали невтримним цвітінням, випускаючи за найменшим вітром пишні хмари золотого, невагомого пилку. Пісок бубнявів, наче перли, набирав коштовності, яснів, а деінде миттєво порохнявіли манускрипти, повні чародійних рецептів й акварельних звірів — папір перетворювався на різновид несуттєвих спецій. Розсихалися рами. Гіркла олія. Зникали домашні комахи. Світила м(…)ли. Повсюди наступали тиша і спокій.

Ми сиділи у просторій порожній залі занедбаного ресторану з нікчемними залишками тієї пишноти, котру помилково прийнято вважати слов'янською. Сфабриковані метрами регламентованого живопису фрески вигоріли, а потім потьмяніли від кухонного чаду і тютюнового диму, діставши шляхетний присмерк старовини, позолота на гіпсовій ліпнині страждала невиліковною віспою, а подекуди й вадами ампутаційного характеру, вичовгані килими марно намагалися приховати підступи розбитого паркету, дощечки якого осідали, немов клавіші гігантського рояля. Серветки і скатерки, щоправда, були чистими і накрохмаленими до ламкості, та еклектичність посуду і начиння промовисто свідчила про наступ того щонайсправжнішого декадансу, котрий завше виглядає набагато привабливішим, аніж фальшива розкіш, якій він приходить на зміну. Коньяк наливали в келішки для лікеру, а пиво доводилося пити з винних фужерів, функції звичайного ножа виконував маленький ніж для масла, зате виделка була непідробно срібна з анаграмою невідомого власника, а коло порожньої сільнички сором'язливо розмістився комплект із щипців для слимаків, ножиць до винограду та сікатора для птиці. Ці причандалля слугували мені доброю розвагою, поки ти мила руки, а я намагався ввічливо відбиватися від стриманої облоги офіціанта. Одягнений у малинову блюзку злегкабожевільного, він був сповнений якогось нересторанного гонору і легко ображався, що, втім, не заважало йому щохвилини повертатися і переконувати мене зробити замовлення, не чекаючи дами. Врешті, коли ти прийшла, з'ясувалося, що він мав абсолютну рацію (це дозволило йому стояти тепер коло столу з виглядом реабілітованої Касандри [12]), бо меню виявилося не більше, ніж своєрідним літературним аперитивом, а замовити можна було лише стандартний комплекс страв, чиї назви до того ж відсилали радше до природознавчих наук, аніж до кулінарії. Аж тоді, коли принесли першу з них, вся вишуканість місцевої еклектики стала зрозумілою до решти.