Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— А ви вірите в… ах!.. я вже питала… Вибачте.

— Це ви вибачте. Розпатякався. Вірю, звичайно, вірю, інакше навіщо було б у цьому всьому бабратися.

— Нічого, продовжуйте.

— Мене не влаштовує, що всюди панує брехня. Ну, це як наслідок неуникності боротьби, і все ж… Політики брешуть, реклама бреше, продавці брешуть, покупці брешуть, закони брешуть, злочинці брешуть, судді і жертви брешуть теж, брешуть закохані, вороги і цілком байдужі, брешуть всі, незалежно від їхніх моральних засад, расової чи національної приналежності, сексуальної орієнтації, рівня інтелекту, естетичних уподобань, темпераменту, достатку, освіти, професії, громадської заанґажованості й релігійності.

Опа! Та й сам я не останнє брехло!

— Ну все, про що ви говорили, це не є абсолютна брехня. Це, радше, неповна правда.

— Okay. Нехай буде так. Евфемізми урізноманітнюють життя. Тільки я вас зараз запитаю, що саме ви розумієте під словами «повна правда», і наша розмова цілком зверне із психотерапевтичної стезі у патофілософські хащі, а ви ж бачите, яка в мене каша в голові — суміш утопічних марень, комуністичних лозунґів, гіпівських одкровень, християнських догм і пост-опіумних мантр.

Якийсь час вона мовчить, і по її очах, — дарма, що ті приспущені долі, — я вгадую щось абсолютно далеке від фахової зосередженості.

— Скажіть мені, чому ви п'єте? — повторює вона згодом запізніле й трафаретне запитання фрау Де.

— Тут можна віднайти багато причин і сприятливих факторів, — кажу я з розумним виглядом, трохи охоловши від ораторського шалу. — Ну, по-перше, ми живемо в соціумі, де споживання алкоголю є нормою і чи не єдиним доступним антидепресантом, засобом проти тотального безглуздя, невпевненості в майбутньому й повсюдного свавілля сильних світу цього. Погодьтеся також, що в суспільній свідомості живе цілком позитивний образ спражнього мужчини, здорового такого збуя, який може випити за вечір півлітра, літру, майже не п'яніючи при цьому, — а це, здається медиками, кваліфікується як перша стадія хронічного алкоголізму, — погодьтеся і з тим, що в нашій країні горілка — чи не найдешевший висококалорійний продукт споживання. По-друге, в моєму середовищі, — а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, — абстинентство — явище не тільки рідкісне, а й, з дозволу сказати, — неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягати цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків.

Ну а якщо вже говорити конкретно про мій випадок, то це майже романтична історія. Розумієте, кілька років тому я закохався. Шалено закохався, хоча слово «шалено» тут ні до чого — не йдеться ж бо про жодну пристрасть. Уявляєте, хлопові далеко за тридцять, а він знаходить своє запізніле кохання — справжнє і єдине, єдине і справжнє. Оскільки я не міг собі уявити, що можу покинути сім'ю, то виник гострий внутрішній конфлікт, розв'язати який я й намагався за допомогою алкоголю. Звичайно, це не вихід, це малодушно й ницо, це ганебно, врешті-решт. І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері.

Дівчинка-психіатр уважно й співчутливо слухає, а я думаю про себе, що, здається, ошукую їх усіх, не згірш аніж вони мене, до того ще й незле самообманююся. Що має спільного моє пиття з коханням? Це тільки наслідок безволля, нерішучості й підсвідомого бажання побачити себе жертвою жалобної драми. Однак драма й справді все більше скидається на фарс. Трагічний, але фарс.

На закінчення вона підсовує мені тест-анкету, де в різних редакціях варіюється запитання, на яке я от щойно так красиво відповідав.

По ходу заповнення її я автоматично виправляю стилістику, час від часу вказуючи дівчинці на неточність формулювань, необґрунтовані повтори, невідпрацьованість загальної концепції тощо. Намагаюся сподобатись, одним словом. Облесливе, облудне чмо.

Останній пункт звучить так: «Ви зневажаєте себе?»

— Знаєте, — кажу я, — мені важко відповісти на це запитання, не має значення, ствердно чи заперечно. Якщо б воно звучало інакше, ну, наприклад: «чи ви іноді зневажаєте себе?», я відповів би «так». А так — не знаю.

— Гаразд, впишіть до запитання все, що вважаєте за потрібне.

«Іноді зневажаю», — пишу я, відчуваючи, що саме в цей момент вже більше нікого не обманюю.

— Ви напевно знайдете тут багато невідповідностей і суперечностей, — знову демонструю я свою обізнаність (добре бодай, що не прошу в неї тести Роршаха), — але мені поки що не вдається як слід сконцентрувати увагу, тому я не слідкував за цим.