Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

"З Олегом. І Юля була".

"Юля?"

Олег – то був її хлопець. Артур – Олегів товариш, сусід зі Львова, а Юля – Маринина однокласниця й одногрупниця, у Львові і тут теж.

"А що"… – подумала Марина, згадавши Юлю і уявивши, що б та їй відповіла, якби розказати, як вона оце сьогодні, в цього придурка з його чаєм… Юля би сказала: "Та капець, яка пристрасть! Прямо дах зірвало хлопцю".

Подумавши так, розсердилася.

І нудити перестало, від злості.

"Юля, Юля… – бурчав тимчасом Енкі. – Часто – Юля".

"Вони – пара".

"Хто?"

"Юля й Артур".

"Давно?"

"З літа".

"Ти?"

"Що?"

"Помогла їм".

"Ну… я подумала – так буде всім краще. Олегу. Щоб усі ми разом тепер. Щоб я не ходила до Юлі, а він не валандався хтозна-де. Він із Артуром – дуже… прямо дивно, як вони… дружать".

"Так?" – перепитав Енкі. Побурчав, як ведмідь, черевом. Посовався на сидінні.

Люди дивилися на них – студентка магістратури і бомж. Вони ж не знали, що він не бомж.

"Живуть?"

"Ні. Вона – у Ворзелі, в гуртожитку. Він – на Подолі. Батьки йому купили квартиру".

Марина зі своїм хлопцем уже аж два місяці жила. Від самого першого вересня. Від самого початку життя в Києві.

"Довго ще?" – спитала про дорогу.

Енкі сказав.

Рипів трамвай.

Дорога взагалі довга-довга, коли вперше їдеш, коли Марина вперше їхала від метро "Берестейська" трамваєм до їхньої квартири з Олегом, то їй здавалося – проминула цілу вічність брудних дворів, закинутих заводів, будок із гральними автоматами, плакатів, реклами і покривлених тротуарів із калюжами.

Тепер – нічого, звикла щодня. Всього якихось 15 хвилин.

"Метро, – сказав Енкі. – Виходимо".

Вони вийшли і спустились по оббитих, вищерблених сходинах штовхатись у підземному переході, між брудних, темних стін, слабенького освітлення, запаху могили.

Продавали яскраві салатові шматяні квіти на могильні вінки, тапки, шкарпетки і журнали.

"Енкі, – спитала Марина, задивившись на обкладинку журналу і спинившись, -слухай… Інанна – вона в шумерів богиня чого?"

"Казав".

"Сходу сонця там… родючості… Слухай, а хіба пристрасть… ну… плотське кохання… воно не те… не її?… ну… якщо за логікою, якщо родючість…"

"А що сталося?"

"Та нічого".

Пішли далі. Метром ще їхати довго. Через пів-Києва.

"Ти куди зараз? До нас?" – спитала в Енкі.

"До річки. Жетон дати?" – в Енкі постійно купа тих жетонів, у смітті він їх знаходить, чи що?

Марина хотіла з ним піти до річки, тобто до Дніпра. Розвіятися, погуляти, але ж Олег там чекає. І думає щось. Дзвонив он – вона звук вимкнула.

Що би йому збрехати?

У вагоні метро стіни рекомендували найкращі курси з вивчення англійської мови, найкращих розробників і розкрутників сайту за один день, а ще – сходити до супермаркету "Космо" і купити шампунь із якоюсь новою формулою всередині.

Марина подивилася на стіни, подумала про щось: чи то про свою непристойну пригоду, чи то про богиню Інанну, а потім вже не думала, бо полізла через телефон до соціальної мережі й підвисла там, не помічаючи ні грамотних стін, ні мам із малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем.

На зупинці трамвая, як вийти з метро "Берестейська", горів синьою зіркою високий офіс "Київстару".

"Стемніло, – подумала Марина і погладила пальцями в кишені блискучий, слизький каштан. – Що ж Олегу збрехати?"

Хотілося кави.

Уявила собі теплу каву в кухлі. До кави уявилася маленька однокімнатна хрущовка, яку знайшов і винайняв для них Олег. А потім і сам Олег. Чорне стрижене волосся. Чорні очі. Смаглявий довгий ніс. Широкі плечі. Худий живіт. Червоний плетений светр із ромбами.

Можна правду розказати, але, по-перше, він піде і наб’є морду тому хлопу з Воскресенки, і повибиває йому зуби, і наробить собі проблем, а по-друге… було там щось таке… про що треба подумати, і щоб не заважали, щось – ух, класне! Секунда якась…

Приїхала маршрутка, що йде "по трамваю".

Марина стояла, хапаючись за поручень, щоб не впасти, і цілу дорогу до своєї зупинки думала, що збрехати і чи зайти зараз до магазину, чи не треба.

Краще б вона подзвонила Юлі.

У Києві "під’їзд" називають "парадноє". Марина ніяк не розуміла спочатку, що вони питають, коли питали.

У під’їзді не світилося.

Марина пройшла вздовж стіни з білими латками – де фарба пооббивана меблями, які носять по сходах. У дешевих будинках часто міняються жильці – знімачі дешевих квартир.

Марина присвітила собі мобільним, впихуючи у шпарину ключ.

У квартирі не світилося ніде.