Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

"А чого вони всі тут?"

"А де їм ще буть?"

І ми вже пройшли сквер…

Бачить вона в мені… німфа… От і розгледіла, потвора забута! А не її діло, кого я люблю. Тобто любила, бо як його тепер уже любити, коли він помер?

"Отуди!" – крикнула Наташка, і я пішла в якусь вуличку, стулену з хаток, збитих із картонних ящиків, а під ногами в мене був пісок. Це, напевне, десь в в пустельних країнах, жарких є такі вулички… І місяць на небі тут – східний, ріжками догори, і сови пустелі в’ють гнізда…

Хтось поштурхав мене:

"Ей… дєвушка… Дєвушка!"

Я відкрила око – той самий кримінальний гопник. Із такими краще не говорити. І заплющила око, але він не відчепився:

"Дєвушка! Вас там спрашиває один мущіна. В тому вагоні. Нє, ну в натурє. Мужик питав. Може, твій якийсь знакомий? Він тебе на пероні побачив. Сходи – чо тобі?"

Ну і зараза ж! Я сіла на лавці:

"Такий мужик старий, в окулярах?"

"Тіпа в очках? Ну да!"

"Ну і хай собі, обійдеться".

"А ти куда їдеш?"

Ще тільки знайомств у електриці мені не вистачало! Я їх маю по самі вуха, досить із мене, зазнайомилась у юності, коли їздила додому, як ще у Львові вчилася. "Привіт!" – "Здоров!" – потім розкаже тобі все своє життя і всі свої проблеми, а потім ще попросить телефончика і тобі свій продиктує, я їх на руках писала ручкою, щоб потім змити й забути назавжди: і телефончик, і людину.

"А це що за станція була?" – спитала, бо вже, напевне, скоро Здолбунів.

"Цвітоха була… Щас буде Славута… А ти куда?"

"А ти?"

"Я до Славути".

Знов пощастило… Зараз він вийде, і я не буду слухати історію про те, як він женився і що його падчерка дворічна – "хароша дєвочка, але ж не родна дочь, понімаєш?" Тільки чого ж я завжди в тій Цвітосі прокидаюсь? Як би міцно не спала. Тому що тут мій двоюрідний дід повісився? Приїхав сюди і повісився. Чого його аж сюди понесло? Тиждень шукали потім…

Все це якось… небезпечно. І ці твердження, що "Іннана йде до світу мертвих", і неспані ночі, і ворота, які я проходжу, і Наташка-Неті, провідник-сторож світу мертвих… і труп.

Усі ті світи, які я бачила, – мертві предмети, мертві звірі, мертві рослини, мертві міста, зорі, хмари, забуті вірші, забуті німфи… Ще риби можуть бути мертві… Напевне, далі будуть риби.

Куди несе мене?

Чого цей гопник так якось дивно на мене дивиться?

Штани порвані, і сама схожа на опудало?

Коли він вийшов, я подивилась у вікно, у вікні нічого не було. Лишилося мерзнути, бо звідкись дуже дуло, і думати про смерть.

Ніхто її не хоче… А як уже хто каже, що любить смерть, – то тільки якусь кров, маніяків, убивць, дурні детективи, мертвяків, що з могил повилазили, страшні історії про вампірів, нічні походеньки й оту музику… ну ясно, яку.

Хіба це смерть? Це таке саме життєствердне фуфло, як і гамбургери.

Пам’ятаю, як я боялася в першому класі, як хоронили ту дівчинку, що попала під машину. Вона пішла до бібліотеки, по книжечку, перебігала дорогу, і її збила машина.

Тоді півшколи йшло до неї додому, подивитися, як вона лежить у великій кімнаті, в труні. А другого дня, коли її ховали, – заносили до школи, і наш завуч читав довгу промову з листочків, укладених у папочку.

Потім ми з дівчатами бігли попереду труни, кришили квіти і кидали їх на дорогу, під ноги всім, хто був далі. Якась бабця дуже кричала: « Не робіть! Не робіть, так не можна! Ви кличете другий похорон! За тиждень будуть другого кого ховати!»

Казали потім, що мати тої дівчинки потім ночами сиділа біля вікна, не спала, казала, що чекає, просила не заходити до кімнати, бо її дитина тут є, але як тільки запалюють світло чи хто заходить – то вона лякається. І йде.

Потім був такий час, якраз після того, як мені сказали… як мене зробили Інанною, я так боялась і хотіла зробити щось над собою, щоб померти. Мені дуже подобалось уявляти, як я помру, як мене покладуть у труну в гарному платті й обкладуть квітами. Як приходитимуть люди, як у хаті позавішують дзеркала, зупинять годинники, заклопотані і заплакані родичі будуть кудись дзвонити, бігати, привозитимуть вінки, ставитимуть їх у коридорі. Знайомі і чужі зітхатимуть, що я померла: така молода і гарна, ще й наклала на себе руки. І буде пишний похорон із музикою, сльозами і красивим катафалком. А вінки везтимуть за труною окремою машиною.

Щоправда, це вимагало якогось гуманного способу самогубства, бо ж від повішення посиніє морда, від отруєння теж, здається, різати жили – негарні руки… А руки повинні гарно лежати, схрещені тонкими пальцями.