Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Московський метр Анненков виконав свою обіцянку — на самому хвостику літа у журналі було надруковано його статтю, ілюстровану, переконливу і високочолу, як усе, що виходило з-під його пера.

Примірник він надіслав на адресу Ірини Соломахи, та, лише проглянувши, помчала на квартиру Петриченків.

Поночі, коли Тамара заснула, Олександр Іванович пішов на кухню і ще раз перечитав статтю. Не вірилося, що нарешті до нього прийшло справжнє визнання. Він згадав розмову зі Стасом Петровським, іронічні міркування приятеля про маршальський жезл, що він нарешті тримає його в руках, цей ілюзорний символ справджених сподівань. Відчуття це було приємним, та водночас Петриченко розумів: всі суперлативи статті Анненкова мало що змінять у його долі — і житейській, і мистецькій, навіть якби постаратися і покласти московський журнал на стіл міністра культури. Що вже казати про столичних колег, режисерів з більш-менш відомими іменами: або знизують плечима — ич, вискочка, яким це чином зумів зробити собі пабліситі, що це за театр такий, Богом забутий, або знайдуть спосіб підкласти якусь свиню а хоч би й підсвинка.

Проте події несподівано перекреслили скептичні передбачення Олександра Івановича. По якомусь часі — саме перед початком нового сезону, коли з'їхалися і зійшлися актори після відпустки і треба було поновити в їхній — та й у своїй — пам'яті зіграний разів тридцять за минулий сезон компактний і касовий спектакль за п'єсою столичного драматурга, з міністерства пролунав дзвінок, у реальність якого важко було повірити. До міністерства звернулося посольство України у Великобританії з проханням надіслати відеоматеріали спектаклю «Король Лір», якщо такі є. Виявилося, що Шекспірівському товариству стала відома стаття Анненкова, і це товариство виявило «живий інтерес», як сказав з Лондона аташе з питань культури, до роботи українського театру.

Петриненку-Чорному зробили копію диска, він власноручно привіз її до Києва і простежив, аби міністерська пошта спрацювала без затримок.

У міністерстві на Олександра Івановича дивилися як на представника позаземної цивілізації, його запросив міністр, вітав з міжнародним успіхом, та в інтонації чиновника відчувалися подив і нерозуміння — як усе це могло відбутися без участі його відомства?

Поволі хвиля піднесення вляглася, театр почав сезон, усе пішло своїм звичним порядком, і привид маршальського жезла, що був виник знову в уяві Петриченка, почав розчинятися у просторі і поволі зникати.

Однак ненадовго. Минаючи міністерство, посольство в Лондоні надіслало на адресу театру офіційне запрошення Щекспїрївського товариства режисерові Петриченку-Чорному з дружиною, якщо він одружений, відвідати Лондон і Стретфорд-на-Ейвоні для переговорів про можливу участь театру в щорічному квітневому Шекспірівському фестивалі. У запрошенні, крім офіційного тексту, були схвальні, хоча й стримані, оцінки побаченого відеоматеріалу і прохання повідомити, коли саме шановний режисер планує прибути в Лондон. Витрати брала на себе англійська сторона.

Подія, що не кажи, була екстраординарна. Петриченко лише раз, і то давно, виїздив за кордон на гастролі, тоді з паспортами і валютою сушили собі голови інші, і йому довелося самотужки пройти Крим і Рим чиновницько-дипломатичних шлюзів, аби нарешті одержати паспорти, візи й квитки на літак Київ — Лондон.

В Лондоні подружжя зустрів представник Шекспірівського товариства і молодий клерк з нашого посольства, який володів англійською значно краще, ніж українською.

Два дні в Лондоні і два дні у Стретфорді проминули зі швидкістю короткого денного сну, коли за півтори години людині може привидітися карколомний калейдоскоп подій — то прозорих і цілком пояснимих, то фантасмагоричних, загадкових, аж ніяк не пов'язаних з реальністю.

Англійське провінційне містечко, вп'ятеро менше, аніж те, де вони з Тамарою жили й працювали, можливо, і не справило 6 на них особливого враження, аби не дім і вбога кімната в ньому, де народився Шекспір, аби не церква Святої Трійці, місце його довічного спочину, розфарбований надгробок з пам'ятником, над яким скульптор вмостив череп і двох янголяток, Шекспірівський театр-музей, перед яким вдячні співгромадяни спорудили памятник землякові аж чеоез іта з половиною століття після його смерті.

Якби не до краю нав'язливий перекладач, Олександр Іванович міг би вважати цю поїздку подарунком долі Тамара теж не могла приховати піднесеного настрою.