Валерій Гужва: Привид Шекспіра

Вона не казала про свої сумніви чоловіку, репетирувала, як завжди, сумлінно, і подумки молила сили небесні, аби прем'єра не стала провальною.

В її келію забігла костюмерша, заходилася вколо вбрання королівської дочки, і Тамара Томівна попрощалася зі своїми сумнівами, готуючись до виходу.

Час перед початком, як завжди це буває в театрі, ледве плентався для акторів, цілком готових до виходу на сцену, але раптом починав мчати чвалом, незчулися — лунає перший дзвінок, літають, мов офіціанти на дорогому банкеті, помічники режисера, персонажі першої сцени першої дії — граф Кент, граф Глостер, негідник Едмунд — припинили жарти за кулісою, замовкли і вже не належали собі, бо здригнулася, поїхала в різні боки завіса, і перед залом на кону з'явилися не Петро Петрович, не Анатолій Семенович, не Олександр Павлович, а люди з раннього середньовіччя — живі, у плоті і крові своїй.

Марія вмовила, впрохала Степана припасувати зірку Героя на парадний костюм.

— Ти ж не на базарі її виміняв! Твоя зірка більше важить, аніж нагороди нинішніх героїв. Ну, для мене, зрештою, Стьопо!

На місця у десятому ряду їх провела адміністраторка — професійним своїм зором вихопила колоритну пару з-поміж публіки, підійшла, розпитала, всміхаючись, як гостинна господиня.

Степан Степанович добре знав цю залу, десятки разів сидів тут то в президії на сцені, то у перших рядах партеру, а Марія була хіба що втретє, і то так давно, що для неї все тут мало святкове навіть урочисте забарвлення. Вона роздивлялася вбрання жінок, літніх і молодих, подумки порівнювала побачене зі своїм трохи старомодним, але доладним обладунком, і вже те, що ніхто з жіночої половини публіки не зачіпав її здивованим чи насмішкуватим поглядом, тішило і заспокоювало.

Степан, неспішно повертаючи кремезну шию, роздивлявся ліворуч, праворуч, бачив лисини і сивини тих, хто сидів ближче до сцени, з надією завважити хоча б одне знайоме обличчя, але невдовзі покинув це заняття, бо з несподіваною гостротою подумав про те, скільки років минуло відтоді, як він востаннє був тут. Публіка зібралася молодша, інша, і ровесників годі було шукати.

Для нього не лишилися непоміченими зацікавлені погляди людей, що фокусувалися спершу на його нагороді, а вже потім — на їхніх з Марією обличчях.

Степан Степанович — так, щоб вона не помітила — придивився до дружини, звичної, як понеділок після неділі, і здивувався перемінам, що в ній сталися: очі Марії стали жвавими і молодими, щоки взялися ледь помітним рум'янцем, порожевіли і вільні від помади губи — ну, років на десять помолодшала і так молодша від нього Марія. Особливо вразили Степана руки дружини — коли вона встигла відмити їх від щоденного копирсання в землі, клопотів біля кіз і підсвинка, як їй вдалося повернути шкірі і нігтям матову білість?

Він торкнувся Маріїної долоні, зустрів запитальний її погляд і, ні слова не кажучи, погладив її руку, чого не було вже не знати відколи. Марія відповіла вдячним порухом плеча, і Степан Степанович, опанувавши себе, сів рівніше: не дай, Боже, хтось помітить їхні патріархальні ніжності.

Московському критику призначалася ложа бенуар, але він сказав, що не любить лож, і вмостився у першому ряду, біля проходу — позиція, не дуже зручна для більшості глядачів, але звична для нього. Тим паче, що перший ряд був далі від оркестрової ями і сцени, аніж в інших театрах, і це з приємністю відзначив критик.

Він приїхав без особливої надії побачити щось справді вартісне — так, примха відомої людини, бажаного гостя на будь-якій московській прем'єрі. І все ж, підігрітий інтригуючими оповідями Стаса Петровського, вирішив розвіятись на українських теренах: буде матеріал для порівняння з рівнем провінційних театрів у Росії, чия діяльність не вельми втішала вимогливого театрознавця.

Критик був знаний під прізвищем Анненков, хоча не мав жодного стосунку до відомого і шанованого російського роду Лише одиниці знали, що не канонізований як прізвище псевдонім, справжнє глибоко законспіроване прізвище важко було вимовити, таке було воно довге і малоевфонічне.

Вважаючи рівень театрального мистецтва в Україні зокрема у Києві, величиною перемінною і загалом недостатньо потужною в часи союзної держави, театрознавець був переконаний, що ця оцінка має бути ще суворішою стосовно театрів не столичного гатунку. Цей літній габаритний чоловік з голосом, що його навряд чи можна було назвати приємним намагався дистанціюватися від політики, але, як і більшість інтелектуалів-москвичів, у глибині душі вважав незалежність південної сусідки чимось несерйозним і минущим, таким, що поглиблює меншовартість українських культурних здобутків.