Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Він картав себе за слова, сказані тоді, восени, так давно… Не раз він намагався вибачитися; не мав нічого такого на думці, кляті ревноші — ну, й тому подібне, але Ніна відгетькувала його, як набридливу муху.

Останній раз вона взагалі принизила його до краю. Одержавши гроші в бухгалтерії місцевого навчального закладу, з інституту гордо перейменованого в університет, де він вів заняття драматичної студії, Олег згадав, що вже давненько винен Ніні. Весь борг віддати не випадало, і він, поклавши до конверта половину суми, знайшов момент, коли вона була сама у гримвбиральні, і мовчки поклав конверт на столик, нахилившись над нею.

Ніна різко повернула голову — так, що мусив мимоволі відступити на крок, — і спитала чужим голосом:

— Що це?

— Борг. Не весь. Ще половина за мною.

Ніна відсунула конверт убік — було враження, що гидує доторкнутися до нього — і сказала:

— Прибери це. Ти нічого не винен.

Олег скипів:

— Ти що, мене альфонсом вважаєш?

— Я цього не казала.

Гардеман занімів. Чого завгодно міг він очікувати від Ніни, але щоб таке?

Перекипівши, він спитав:

— Що з тобою коїться?

Ніна не відповіла. Закінчила процедуру макіяжу і, не повертаючи до Олега обличчя, повторила:

— Забери конверт. Тобі гроші потрібніші. Колись віддаси, як забагатієш.

Це було сказано спокійно, дуже спокійно — так зазвичай розмовляють із жеківським слюсарем, коли той комизиться, удаючи, що господарі дали зайвого за роботу.

Конверт, звичайно, залишився на столику Олег крутнувся і вискочив з гримвбиральні, мало не збивши з ніг прибиральницю, яка шмарувала підлогу мокрою ганчіркою, навинутою на швабру.

Тим часом на лаві нічого не мінялося: жінки жваво обговорювали якісь проблеми, і Олегові не лишалося нічого іншого, як по-дурному стовбичити за деревами.

Навіщо він хотів розмови з Ніною? Що мав їй сказати? Як хлопчик з відмінною оцінкою у щоденнику похвалитися, що він все-таки щось може? Ця телеграма — ну й що в ній такого, не факт, що його візьмуть у фільм.

Якщо б він до кінця був чесний з собою, то визнав; звання Ніни добряче вдарило по його самолюбству, навіть принизило у власних очах. Здавалося, усе йшло до того, що на відзнаку буде подано і його кандидатуру, але коліщатка відповідного механізму, зчіплюючись між собою за непередбачуваним алгоритмом, спрацювали не на його користь. «То й нічого страшного, ще не вечір», — сказав би він собі раніше, але тепер рятівні внутрішні механізми чомусь не спрацьовували.

Він часом почувався так, як тоді, дуже-дуже давно, коли братова у нападі брудної люті назвала його нахлібником.

Справді, чому він так прагне розмови з Ніною? Врешті нічого екстраординарного, типовий театральний роман, якщо поглянути стороннім оком. Заміжня, влаштована в житті жінка, дозволила собі дещо, а тепер схаменулася, вочевидь. А він хіба готовий на все заради неї, хіба прагне, що б не сталося, бути з нею щодень, щогодини?

Гардеман не мав ствердної відповіді. Як не зміг тоді, ще працюючи в столичному театрі, дати собі раду у стосунках з однокурсницею Ольгою. Все йшло до того, що молоді люди будуть разом, але…

Олег згадав їхню з Ольгою першу ніч. У знемаганні плоті вони дійшли краю, та подітись було нікуди, обох не влаштовувала перспектива нічного пляжу чи брудного горища в якомусь будинку. Олина подруга, дівчина без забобонів, якось сказала їй, перейнявшись жалем: «Тітка їде на гастролі, лишає квартиру на мене. Приходьте з Олегом, не пошкодуєте».

З пляшкою вина і коробкою цукерків вони прийшли пізно ввечері до будинку, де жила народна артистка Косенко і довго стояли перед дверима, крізь які чулись музика і сміх. Нарешті Олег натиснув на ґудзик дзвінка. Олина подруга відчинила швидко. «Гайда до столу, солов'ята!» Подруга вже причастилася, щоки палали, очі — теж.

За столом було багато молодих людей — хлопці, дівчата, нові обличчя і для Ольги, і для Олега. Ніхто нікого ні з ким не знайомив, балачка, регіт — лише згодом можна було, наслухавшись уривків фраз, припустити, що то художники, музиканти і просто любителі збіговиськ, «тусовок» — молодіжний сленг тільки-но взяв це слівце на озброєння.

Говорили, майже не слухаючи одне одного, розводилися на будь-які, в тому числі й на глобальні теми.

Невисокий, широкий у плечах хлопець, на голові якого починала означатися майбутня лисина, тримаючи в руці очищений банан і жестикулюючи цією ж рукою, доводив візаві, худорлявий невиразної зовнішності дівчині, яка все не могла видобути із зім'ятої пачки сигарету, що мужчини за природою своєю — полігамні істоти.