Валерій Гужва - Привид Шекспіра

— Якщо доживу.

— Дурниці.

Звання народної артистки Тамара Третьякова одержала через чотири роки після того, як переїхала до нового театру.

Олександр поклав усі сили, аби домогтися для дружини цього титула. Думка місцевого начальства, точка зору міністерських кабінетів, голоси преси всеукраїнської Й місцевої, а найперше дві яскраві прем'єри з Тамарою в головних ролях — усе було сплетено Петриченком-Чорним надійно й переконливо, і указ не приніс несподіванки, як бувало не раз з деякими претендентами на високі звання.

За ті вже солідні роки, що минули відтоді, як він очолив обласний музично-драматичний театр, сталися події, переломні в українській історії, і Олександр, сприйнявши їх своїм загартованим серцем, заходився був оновлювати — та ні, міняти репертуар, повикидав кілька олеографічно-барвистих спектаклів, котрі в радянські часи були чи не обов'язковими, бо мали з одного боку ідеологічну безневинність, а з другого підкреслювали тезу про розквіт національних культур. Трупа, особливо оркестранти, зустріли новації художнього керівника не вельми привітно, але й серед акторів і музикантів було чимало справжніх патріотів, які думали так само, як і Олександр Іванович.

Петриченко-Чорний заходився ставити «Народного Малахія» Миколи Куліша, потім — «Мину Мазала» і «Патетичну сонату». Вистави, попри майже сімдесятилітню відстань від явлення цих п'єс Курбасом і Таїровим, попри зміну кількох поколінь та історичних реалій, ішли аншлагом, до міста приїздили столичні театрали і театральні критики, вийшли схвальні статті і в газетах, і в професійному журналі. Невдовзі Олександр одержав перше у своєму житті звання — причім без жодних з його боку зусиль.

Хвиля успіху тривала не так довго, як того хотілося, треба було шукати матеріал, котрий звучав би унісон із часом (Петриченко завжди був переконаний, що театр — чутлива мембрана суспільних настроїв і прагнень). Країну лихоманило, стихія мітингів, дискусій відійшла, впала економіка, людей у глядачевій залі катастрофічно поменшало, театр ставав не порошинкою, а скалкою в оці обласного й міського бюджетів. Отоді знайшлася п'єса початкуючого драматурга, місцевого журналіста і трохи поета, персонажі і колізії якої гостро відбивали реалії часу. Олександр добряче посидів з автором над текстом, прибрав ходульність, голу публіцистику, дописав один акт — словом, став співавтором, але пропозицію журналіста поставити своє прізвище як драматурга рішуче відхилив.

Та це не врятувало його від несподіваних неприємностей. Олександр — свідомо — не дуже наближався до керівництва області й міста, мав справу лише з відділом культури — і то лише для годиться; усе, що стосувалося фінансування, гастролей, участі акторів у всіляких обласного й міського масштабу урочистостях, було сферою директора, котрий знав усі ходи й виходи і не давав театру сісти на фінансову мілину, а на репертуар звертав увагу лише тоді, коли якісь спектаклі послідовно не збирали публіки.

Якби Павло Якимович Кузя хоча б погортав текст п'єси, то неодмінно попередив би Петриченка, на що наражається головний. І автор п'єси, по-собачому віддано заглядаючи в очі постановнику свого дітища, словом не обмовився, що колізії його твору мають реальне підґрунтя, деякі дійові особи аж надто нагадують місцевих посадовців — відставних і діючих.

Після прем'єри спалахнув справжній скандал, підігрітий ще й позитивною рецензією в обласній газеті — то вже постарався драматург-початківець. Слова Олександра Івановича — мовляв, гадки не мав, події і дійові особи вигадані, сприймалися і місцевими культуртрегерами, і високим начальством як відверте глузування над ними, відповідні реляції пішли до міністерства культури, і хмари над Петриченком набрали свинцевого кольору. На щастя, гроза не прогриміла: і перший обласний начальник, і мер міста саме у розпал скандалу полишили свої посади з волі тодішнього президента. Спектакль був поновлений, але витримав на афіші недовго — став осоружним Олександрові. Він затямив урок: не відривайся від земного провінційного життя, знай потаємні пружини, що впливають на його плин, будь ближче до хазяїв області й міста — не завадить, і театрові піде на користь.

Аби не ця його тактика, що нею він керувався з тих пір, навряд чи переконав би і міністерство, і ближнє бюрократичне коло в тому, що «Король Лір», поставлений у його театрі, додасть місту значущості в культурному контексті України (так пишномовно він висловлювався, спілкуючись із начальством), засвітить райдужний ореол над театром, поставить його в один ряд із заньківчанами й франківцями.