Шлик замовк надовго. Олег теж мовчав. Він не міг сказати самому собі, що аж надто перейнявся сказаним, що розуміє Миколу Михайловича так, як тому, вочевидь, хотілося б, але й бажання сперечатися чи опонувати старому вже, що не кажи, чоловікові, не було. То більше, що так само, як і Микола Михайлович, він уважав: не тими рейками рушила Україна, кожен новий стрілочник, як хотів, переводив рух з колії на колію, і тепер здавалося, що це імітація руху вперед, а насправді — якесь кружляння невидимим колом. А щодо інертності свого покоління… Він міг би дещо оповісти Шлику про свої намагання бути корисним державі (хоч би як це пафосно звучало, були такі думки) не тільки своєю роботою в театрі, а й у громаді. В Галичині він вступив до молодіжного осередку однієї радикальної і справедливої, як йому ввижалося, партії, ходив на зібрання, агітував під час виборчих перегонів. Йому, східняку, щоправда, здавалися трохи дивними молоді галичани, які настільки ревно виконували свої обов'язки, так гаряче агітували, що, здавалося, абсолютно віддані і кандидату, за якого готові були в огонь і воду, і програмі, що її пропонувалося людям. Коли ж ставало ясно, що кандидат програє, що виборці не повелися на голослівні запевнення і обіцянки — ставали мало не опонентами ідей і персон. І ще Олегові була неприємна внутрішня боротьба між молодими людьми, розмови і обмови позаочі. Списувати це на ментальність «західників», як невідомо чого повелося, він не хотів, хоча й мав підстави.
Серед однокурсників Олега був львів'янин Богдан, красень, богатирської статури молодий чоловік, вколо якого водили хороводи дівчата. Мав лагідну вдачу, широку натуру, ніколи не тримав за спиною ані ножа, ані дулі, писав гарно вірші і розмовляв такою пишною, натуральною і трохи своєрідною українською, що Олега, «східняка», завидки брали.
Богдан, патріот Галичини, вважав, слідом за авторитетними істориками і письменниками, що саме там, на заході збереглася справжня мова і Вкраїна, бо перед Карпатами вісім століть тому зупинилася татарська навала, та й радянська влада, що не кажи, набагато менше топталася на західних теренах і не змогла кислотою русифікації роз'їсти природне єство галичан.
— Але, Олеже, ти земляків не ідеалізуй. Природа людська однакова, від кожного особисто залежить, бути справжнім чи вдавати з себе патріота або чесняка. Таких майстрів мімікрії і камуфляжу, як деякі мої земляки, пошукати треба. Натерпілися люди такого, що обережні у спілкуванні й зі своїми, і з чужими, відкритість ваша східна видається нам так само дивною, як вам — наша герметичність. Та по світах так само ведеться: гасконці — гарячі, шваби — скнари, але ж Франція — єдина, і Німеччина — теж. Ставити межи українцями шлагбауми — дурна затія.
Богдан говорив ці речі задовго до того, як політичний сказ напав на людей, чиї прізвища і фото на шпальтах газет, чиї голоси по радіо і мармизи по телебаченню, облямовані назвами державних посад і сакральними словами «народний депутат» не стали означати і визначати глибину розбрату, що його спричинила жадоба влади.
Олег бував у Богдана, театр, де він лицедійствував, ташувався не так далеко від Львова. Богдану Крихті пощастило більше: працював у знаковому львівському театрі, де служив його рідний стрий, дядько.
Ті давні їхні розмови, загалом не властиві молодим людям, котрі прагнуть самоутвердження в професії, природна самоповага яких ще не дозволяє компромісів, вряди-годи мали продовження. Коли Олег розповів Богданові про свою політичну заангажованість, товариш тільки свиснув.
— Тримайся від цього лайна подалі, Олеже. Я хоч і не фахівець, але дещо з нашої історії затямив. Усе повторюється: гризня після Хмельницького, війна гетьманів, гетьманчуків і писарів, руїна, розбрат. Не лізь у цю твань. Вони аж посиніли, доводячи, хто більше любить Україну, а насправді підрізають їй жили.
Мовчати далі було просто неможливо, і Олег торкнув плече Шлика.
— Давайте не будемо про… це. Щодо мене, Миколо Михайловичу, ви помиляєтесь. Не був інертним, аж по вуха загруз в агітації і пропаганді нового, осяйного життя. Тільки виявилось, що всі гасла, як і за ваших часів, фальшиві, а особи, що їх проголошували, звичайні торговці у храмі.
Шлик налив чарки.
— Ось ти Біблію згадав. Читав?
— Намагався. Освіта не та, аби все зрозуміти…
Прогон зазвичай ішов без гриму: не було сенсу двічі навантажувати акторів і гримерів, надвечір на них чекав справжній аврал. Натягнувши трико і помістивши стопи в трохи вузькуваті черевики з гострими носами, на які бутафори понаклеювали різного мотлоху (їм здавалося, що саме таке взуття було в епоху, що її обрав для п'єси Шекспір), Олег накинув на голий торс сорочку з воланами і накладною манишкою, пришитою просто під комір-жабо теж саморобного виробництва.
Читать дальше