Ірена Карпа - 50 хвилин трави

Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів… Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться - лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм… Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи… так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було…

П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?

Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія” чи “метафізика”? А потім - “гостра шизофренія”. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту - кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.

Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась” мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті… Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?

– Ну чому то я мовчу? - (Данині слова півторарічної давності). - Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяць-два маєш вже зовсім інші погляди… Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко…

І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.

А потім Дані не бувало так довго… Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно…

Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:

Такий- от сірий смуток, і вовки-сіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.

Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не “около 0 С”. не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами… можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.

Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.

Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути - аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію - велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.

…

пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово - це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.

… (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)

…

Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри - вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися - зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.

Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент - мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…