Ірена Карпа - Перламутрове порно

— Добре. Гаразд. Може завтра зранку. Хочете зараз. Добре. Гаразд. Але потім самі їх закриєте.

Ти з прискоком дефілюєш за Знавцем Секрету Дверей. Він елементарно знімає балку з гачків і ти усвідомлюєш всю свою розумову відсталість. Утім, відчуття нереальності цих вибудованих дверей до океану не зникає. Все, що обабіч них — це сітка, вона тут як мало видима стіна. Час від часу на ній проступають фальшиві дірки — то тіні дерев намагаються своєю чорнотою пробити хід до океану.

. Ти обережно ступаєш за межі території готелику й опиняєшся в цілком неочікуваному просторі. Під ногами в тебе пісок і розмаїття

мотлоху, принесеного щедрим припливом. Ти не бачиш, на що саме ступаєш, це страхає і радує тебе. Час від часу якась біда розбігається з-під твоїх босих ніг.

— Напевно, краби, — каже Аскольд. Тобі ж уявляються невеличкі тварюки, щось середнє між пацюком і рибним скелетом, і ти якнайвище задираєш ноги. Десь там вдалині праворуч нагромаджуються чорні привиди скель, що зранку стануть картинним місцем для медитації якого-небудь західного європейця, що з'їбався на Шрі-Ланку від затяжної кризи середини життя. Ліворуч від тебе просто якась довга й шумна чорнота — вочевидь, дерева. Ясно — пальмові.

Попереду тебе лише океан, і ти боїшся ступати в нього, бо він дуже темний і незнайомий, і єдине, що ти про нього знаєш, це те, що он трохи прямо і ліворуч — Індонезія.

— Біфштекс — це корова, піддана маніпуляціям людського Еґо. — каже Аскольд і я з ним погоджуюся. А тої живої хуйні, що бігає у мене під ногами, боюся настільки, що майже вирішую стати вегетаріанкою.

А через два дні з'ясовується, що на принцесячій сітці нами забуто дві мої найгоноровіші пари чистих шкарпеток. Ганьба принцесам. Хай живе республіка.

Ми вже два дні живемо в серферському раю — містечку Хіккадува. Два дні для нас із Аскольдом — вічність. Зранку до вечора зграйка серферів купчиться в одному й тому ж місці в воді, щоби потім зловити чи проїбати хвилю. Відповідно, потім прокататися на ній чи залишитися втикати й далі. Серфери усі «равни, как на підбор» — маленькі дупки, широкі плечі, біляве вигоріле волоссячко, білозубі посмішки і канонічні «кубіки животі — предмет заздрості шістнадцяти них хлопчиків і мокріння шістнадцятиріч дівчаток. Інколи на ці куби примудряю поласитися і 50-річні тітки — тоді вже зо сумно все виходить.

— Знаєш, я хочу сказати тобі дві неприємні речі, — ні з того, ні з сього оголошує Асколц заходячи знадвору в нашу гест-хаузну кімнатку. Стає при цьому прямо під вентилятором для максимальної урочистості.

— Ну і які ж? — трохи навіть лякаюся я.

— По-перше, якщо сюди приїде Філіп Кіркоров, його ніхто не впізнає.

— Ги.

— А по-друге, це те, що все те гівно, котре ми купили, не влізе в наш рюкзак.

Аскольд має на увазі купу безплатного, а то й шалено дорогого місцевого мотлоху, що ми захланно нагребли з собою.

— Хе! Насправді ти просто не знаєш моїх пакувальних можливостей…

Згадую казочку про Алі-Ьабу, печеру зі скарбами і жадного брата-ублюдка Касима. Виконую роль останнього, жаднічаю, як можу. Виходить непогано. Все влізає. Трохи доведеться доплатити за перебільшення ваги, щоправда. А потім ще й посклеювати черепки, на які перетворилися наші керамічні мисочки. Ех, не люблять у московських аеропортах пасажирів. Півсвіту пролетіло цілісіньким, а тут — хряць! — і до побачення. Хуй вам, а не тарілочки.

Господар нашого гест-хаузу зветься Ноель. Він дуже сильно схожий на буддійського демона. Можливо, навіть якийсь із прямих нащадків. Ні, ну дійсно копія із фрески, скажімо, Дамбулли. Там, де битва богів і демонів. У Но-еля (таке дивне дуже християнське ім'ячко…) бачить тільки одне око. Інше закрите чи то більмом, чи просто воно із якогось мутнуватого скла з намальованою зіницею — я так і не наважилася пильно вдивитися в те око. Ніс його займає теж страшенно багато місця на обличчі. Волосся сиве і кудлате. Зуби довгі й різносторонньо розвинуті. Ну, дивляться вони в різні боки. Гострі такі зуби. Як шматки олівців. У людей не буває таких зубів.

А ще в людей не буває таких молодих і гарних дружин, як у Ноеля. Може, він в полоні її тримає? І вона така добра, що не пробує втекти, бо полюбила його, як Красуня Чудовисько? Ще один доказ того, що Ноель — демон, це те, що він собі дуже вподобав спілкуватися зі мною. Ну, з усіх гостей його готелику чомусь вибрав мене. Не дозволяв дружині приносити мені їдло чи питати, може, нам щось треба. Все сам.