Ірена Карпа - Перламутрове порно

Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.

Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.

— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!

Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».

Р.S.

Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.

Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.

15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.

Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.

Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»

Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.

Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення. Ну добре, це швидше йому стукнуло сьогодні 24, а не мені. Це в нього настав вік народження дітей і крайнього виходу заміж. Хоча на біса я про це заводжу, якщо про це зовсім не думаю. Не гребуть мене гострі соціо-вікові проблеми чи як їх там, там соррі.

Я кашляю і страждаю то на безсоння, то на сонливість. Мене нудить, я не вагітнію, моїм лап-Іоном небезпечно бігають мурахи, а за спиною похмуро тупиться те саме дзеркало. Власне, воно й організовує простір гест-хаузної кімнати десь тут в Анурадхапурі. Я ще просто не знаю, де точно ми перебуваємо в цій древній сингальській столиці.

— Може, мене віл самого дзеркала й нудить? В Азії я завжди видаюся собі старшою й помічаю зморшки, про які в Європі і не подумала би. Хоча такі зморшки — на лобі і в посміхальних місцях — у деяких моїх подруг були вже у школі. Справа тут швидше в очах.

— Цілком можливо, що справа тут у банальному зміщенні годин. Шрі Ланка живе на чотири години швидше за Україну — хто зна, може, для тебе це чотири роки.

— Може… — (я вже здатна лише та тупі короткі відповіді).

В голові непролазно застряг величезний срібно-корпусний настінний «Rоlех» із дванадцятою нуль-нуль на циферблаті. Цей дубайський-аеропортовий передвісник безподаткового шоппінгу російських та ін. споживачів мовчки відбив мою роковину. Він просто був першим, що я побачила на стіні, і першим, що подумало про мене. Хе-хе. Настало число. Відразу ж після тою мене змусили зняти черевики зі сталевими пластинками в носаках і обшукали. Копчені черевики. Незручні і шнуруються аж до колін. Фак. Зі злості попросила Аскольда купити мені на паспорт обкладинку Саудівської Аравії. Обов'язково з'їжджу з нею в Штати. Хоча вони там «Фаренгейта» не дивилися. Чого би тоді дружненько голосували за олігофрена? Хоча, може, пожаліли його просто.