Володимир Єшкілєв - Богиня і Консультант

Щоби не привертати уваги охорони, Валерій Петрович зайшов до магазинчика, розташованого напроти інституту. Тут продавали комп'ютери і PC-периферію. Крізь вітрину старший консультант відзначив кількох солідних добродіїв, які заходили до інституту. Їхні костюми і кейси не залишали сумнівів щодо солідних статків і міцного соціального становища. Виходило на таке: або ота вітринна «геомантика» була надзвичайно прибутковою справою, або ж тут жодною геомантикою не пахло. Ще дивлячись крізь вітрину, Мітелик зауважив яскраво-червону «Mazd'y», припарковану за півсотні метрів від ІПГ. Автівка не була ані супердорогою, ані суперстильною, але щось — якесь бентежне передчуття — змусило Мітелика на кілька секунд затримати погляд на темних вікнах червоного седану. Коли він вийшов з магазину, «Mazda» тихо зрушила з місця. Вже за кілька хвилин він зрозумів, що червона автівка його переслідує.

Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» — верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямі до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв'язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз'їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazda» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.

— Ось і зустрілися, — без реверансів констатувала посланниця ковену Тага. — Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.

Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла старшому консультантові вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.

— Красиво ви мене… — оцінив Валерій Петрович.

— Скажи «дякую», що ми встигли першими, — не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. — Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.

— Яру!?

— Ми називали його Однооким.

— Як? Де? — Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м'якого бильця кольору слонової кістки.

— Під Києвом, — повідомила білявка. — Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.

— Господи! — Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам'ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.

— Ти тепер про себе повинен думати, — сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу X.

Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:

— Що я маю робити?

— Оце вже справжня розмова! — посмішка Діани стала глянцевою. — Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…

— А якщо дійсно впіймають?

— Тоді тобі пісєц.

— А ви не боїтеся відпускати свідка?

— Який ти там свідок…

— Свідок.

— Я тебе не розумію… — звузила очі Діана. — Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?

— Не треба.

— Тоді відповідай на моє питання.

— Я не знаю ніякого Вигнанця.

— Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.

— Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».

— Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.

— Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.

— Він каже правду, — підтвердила білявка.

— Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.

— Я не знаю, що…

— Записка. На вокзалі, у камері схову, — сказала білявка. — Я лише не можу побачити номера камери…

— Зараз він нам скаже номер, — запевнила її Діана. — Який там номер, котику?

Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.

— Він не бреше, — з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.

— От і добре, — сказала Діана. — А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.

— Куди? На кладовище?

— Поки що не туди, — обнадіяла Мітелика амазонка.

Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під'їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з'явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його — сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.